Тема 3. Система доходів бюджету

 

 Суть та значення доходів бюджету.

 Соціально-економічна сутність податків.

 Елементи оподаткування та класифікація податків.

 Податкова система та податкова політика держави.

 Податкові надходження.

 Неподаткові надходження.

 Доходи від операцій з капіталами.

 Офіційні трансферти.

 Державні цільові фонди.

 

3.1. Суть та значення доходів бюджету

 

Державні доходи – це грошові відносини з приводу розподілу вартості ВВП, це частина ВВП, що використовується державою для здійснення своїх функцій. Доходи державного бюджету мають форму різних платежів податкового чи неподаткового характеру. В основ­ному, доходи формуються через податкові надходження від підпри­ємств всіх форм власності та від населення. Вони об’єднуються в централізовані фінансові ресурси і зосереджуються, як правило, у державному бюджеті.

Основним джерелом фінансових ресурсів, акумульованих у державному бюджеті, є податки.

 

3.2. Соціально-економічна сутність податків

 

Вихідним положенням для поняття сутності податків є розу­міння того, що податки є найважливішою і найдавнішою формою фінансових відносин між державою і членами суспільства. Поява податків зумовлена виникненням держави і виконанням державою суспільно необхідних функцій. За економічним змістом податки – це фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

Централізований фонд грошових коштів держави може бути сформованим як за рахунок податків, так і за рахунок інших над­ходжень, таких як власні доходи держави, неподаткові платежі та інші. Ці поняття необхідно розрізняти за допомогою ознак, що характе­ризують ту чи іншу фінансову категорію. Важливо звернути увагу на різну структуру податкових надходжень до централізованого фонду грошових коштів держави в країнах з ринковою економікою та в країнах з перехідною економікою. У перспективі в Україні має змінитися структура у бік зростання питомої ваги прямих податків.

Податок як фінансову і економічну категорію характери­зують такі ознаки: примусовий характер, безеквівалентність, відсут­ність цільового використання, законодавча регламентація, однаковий підхід до всіх платників, зміна форми власності. Плата, на відміну від податків, передбачає певну еквівалентність відносин платника з держа­вою. Відрахування передбачають цільове призначення платежів. Власні доходи держави виникають у держави як власника засобів виробництва. До неподаткових доходів держави відносять різно­манітні платежі, введення яких не має на меті фіскальні інтереси держави, наприклад, фінансові санкції і штрафи, доходи від конфіско­ваного майна тощо. Сутність податків як економічної категорії проявляється в їх функціях. Функції податків випливають із функцій фінансів. Податки безпосередньо пов’язані з розподільною функцією фінансів в частині перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту від юридичних і фізичних осіб на користь держави, тобто виконують фіскальну функцію. Крім фіскальної, податки виконують регулюючу функцію, суть якої полягає у впливі податків на різні сторони діяльності їх платників.

Таким чином, через фіскальну функцію системи оподаткуван­ня задовольняються загальнонаціональні необхідні потреби, а за допомогою регулюючої функції формуються протидії надлишковому фіскальному тиску, тобто створюються спеціальні механізми, які забезпечують баланс економічних інтересів держави, юридичних та фізичних осіб.

 

3.3. Елементи оподаткування та класифікація податків

 

В основі побудови механізму стягнення податків лежать еле­менти системи оподаткування, такі як суб’єкт, об’єкт, ставка, одиниця оподаткування, джерело сплати та квота. Суб’єкт або платник податку – це та фізична або юридична особа, яка безпосередньо його сплачує. Об’єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатковується.

Одиниця оподаткування – це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об’єкта оподаткування. Ставка – це розмір податку на одиницю оподаткування. В залежності від обсягу оподатковуваних операцій ставки можуть бути універсальними або диференційованими.

За побудовою ставки поділяються на тверді і відсоткові. В свою чергу, тверді ставки поділяються на фіксовані, тобто в грошовому виразі на одиницю оподаткування, відносні – в частках до встановленої державою величини в грошовому виразі, наприклад, в частках до мінімальної заробітної плати. Джерело сплати – це дохід платника, з якого він сплачує податок. Квота – це частка податку в доходах платника.

За формою взаємовідносин між платником і державою подат­ки поділяють на прямі і непрямі. Цей поділ умовний і виправданий лише з теоретичних міркувань. Адже універсальні форми непрямих податків при перенесенні їх справляння із сфери реалізації у сферу виробництва мають багато ознак прямого оподаткування.

Прямі податки – це податки, що встановлюються безпосе­редньо щодо платника, який сплачує їх до бюджету держаки, і обсяги таких податків залежать від податкової бази.

Непрямі податки – це податки, які справляються до бюджету за допомогою цінових механізмів, причому конкретні платники подат­ків не завжди є їхніми носіями. Непрямі податки встановлюються змінами в цінах товарів, робіт та послуг.

Залежно від органу влади, який встановлює податки, тобто за рівнем запровадження, податки бувають загальнодержавними та місце­вими.

Загальнодержавні податки – це обов’язкові платежі, що встановлюються найвищими органами влади в державі і є обов’язко­вими для виконання на всій території країни незалежно від того, до якого бюджету вони зараховуються.

Місцеві податки – це обов’язкові платежі, які встановлю­ються місцевими органами влади й управління базового рівня і їх виконання є обов’язковим лише на певній території. Встановлення місцевих податків можливе за такими варіантами:

1. Встановлення місцевих податків згідно з обов’язковим пере­ліком, який затверджується найвищим у державі органом влади.

2. Встановлення місцевих податків як надбавок до загаль­нодержавних.

3. Автономне запровадження місцевих податків місцевими органами влади чи управління без будь-яких обмежень з боку центральних загальнодержавних органів влади.

За способом справляння податки бувають розкладні та кво­тарні, або окладні. Розкладні податки – це історична форма справ­ляння податків. Вона відповідала низькій податковій техніці. Механізм оподаткування був наступним: спочатку уряд визначав загальну суму податкових надходжень, яка необхідна була для фінансового забезпе­чення функціонування держави, потім ця сума розподілялась між адміністративними одиницями залежно від обраного масштабу. Пізніше уряд адміністративної одиниці доводив до кожного платника відповідну суму нарахованого податку.

За квотарних або окладних податків для кожного платника нарахована до сплати сума податку визначається залежно від обсягу податкової бази чи об’єкта оподаткування і ставок (квот) податку.

Залежно від порядку зарахування податки поділяються на регульовані та закріплені (директивні). Регульовані податки – це податки, які можуть зараховуватися до різних бюджетів, тобто дер­жава розподіляє їх між рівнями бюджетної системи. В основному як регульовані виступають загальнодержавні податки. Закріплені або директивні податки – це податки, які повною мірою надходять, до певного, причому тільки одного, бюджету. В якості директивних можуть бути як загальнодержавні, так і місцеві податки.

 

3.4. Податкова система та податкова політика держави

 

Перш ніж дати визначення поняттю “податкова система” і розглянути основи її побудови, слід звернути увагу на те, що існує пряма залежність між обсягом функцій, які виконує держава, і обсягом коштів, яких вона потребує. При цьому кошти, які централізує дер­жава, можуть формуватись як за допомогою податкового методу, так і за допомогою інших: прямого вилучення доходів у підприємств, що перебувають у державній власності; платежів за використання держав­них угідь та майна, надання послуг емісійного, позикового характеру.

Пряме вилучення доходів підприємств, як основний метод формування доходів держави, застосовується в умовах домінування державної форми власності. Отримання доходів у вигляді платежів за використання державних угідь та майна, надання послуг не має знач­ного фіскального значення. Такі платежі є неподатковими і, як правило, мають еквівалентний характер.

За недостатністю коштів, які отримує держава за рахунок вищезгаданих доходів, для фінансування видатків може використо­вуватися грошова емісія або залучатись запозичені кошти.

Грошова емісія як метод фінансування бюджетного дефіциту застосовується лише в країнах з нерозвинутим ринком цінних паперів або в умовах недовіри населення до діючого уряду, який не несе відповідальності за запозичені кошти. Наслідком емісії є інфляція, яка негативно впливає на процеси відтворення основного капіталу та життєвий рівень населення, оскільки знецінюються обігові кошти, накопичення для реконструкції та модернізації підприємств, грошові заощадження населення.

Запозичення коштів у фізичних і юридичних осіб державою відбувається у формі випуску державних позик, розміщення держав­них цінних паперів. Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок державних позик не має таких інфляційних наслідків, як грошова емісія, оскільки не відбувається зростання грошової маси: на державні потреби витрачаються запозичені тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб. Але при досягненні значного розміру державних позик вони можуть впливати на інфляційний процес, а також негативно впливають на обсяги інвестицій.

За умов існування різних форм власності, коли державна власність не має домінуючого значення, основним методом форму­вання доходів держави є податки, які в тій чи іншій країні складають податкову систему.

Податкова система – це сукупність різних видів податків, які справляються в державі. Побудова податкової система повинна спиратись на наукові основи, які передбачають застосування таких вимог, як системність, встановлення визначальної бази цієї системи, формування правової основи. Вимога системності полягає в тому, що податки повинні бути взаємопов’язані між собою, органічно доповню­вати один одного, не входити в суперечність із системою в цілому та іншими її елементами. Визначальною базою побудови податкової системи є обсяг коштів, яких потребує держава для виконання покла­дених на неї функцій. Правову основу системи доходів держави становлять відносини власності, а вихідними принципами побудови податкової системи є: стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності, обов’язковість, пропорційність, рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації, соціальна справедливість, стабільність, економічна обґрунтованість, рівномірність сплати, єдиний підхід, доступність.

Система оподаткування, прийнята законодавством – це прак­тичний інструмент перерозподілу доходів потенційних платників по­датків. Саме діюча система оподаткування дає уяву про повноту вико­ристання властивих оподаткуванню функцій, тобто ролі податкової системи. Ця роль залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів.

В оподаткуванні відбувається зіткнення інтересів держави і платника. Вони по-різному оцінюють роль податків. Тому рівнозначно позитивною як для держави, так і для платника роль системи оподат­кування бути не може. Особливо полярні інтереси держави і платників в умовах кризи економіки і політики. В періоди кризи представники виконавчої і законодавчої влади повинні особливо слідкувати за станом податкового регулювання і своєчасно проводити коригування як системи оподаткування, так і всіх сфер виробничих відносин.

Роль податків у формуванні доходів бюджету виявляється через співвідношення між сумою податкових надходжень до бюджету, сумою груп податків, згрупованих за певними класифікаційними озна­ками, і врешті, сумами окремих податків, з одного боку, і загальною величиною доходів бюджету, з другого. Найбільша питома вага тієї чи іншої групи податків, виду податку свідчить про їх значну роль у формуванні бюджету. На основі аналізу, проведеного в динаміці у співставних цінах, визначаються значення оподаткування в проведенні стабілізації бюджетної політики та роль податків у розв’язанні соціальних завдань.

Роль податків відображає і співвідношення між окремими податками і групами податків, з одного боку, і загальною сумою податкових надходжень до бюджету, з другого. Порівнянням цих даних визначається, якій групі податків або виду податків у більшій мірі властива роль регулятора доходів бюджету.

Фіскальну роль оподаткування характеризують також дані про частку виручки, що стягується з підприємств та доходів громадян; суми фінансових санкцій, які надходять до бюджету; витрати держави на утримання податкових служб; відхилення між загальною сумою податків, затвердженою в бюджеті, та їх величиною у звіті про вико­нання бюджету; розміри податково-бюджетних доходів і соціальних виплат із бюджету (запланованих і фактично виплачених).

Таким чином, роль податків залежить від податкової політики, яку проводить держава.

Податки за умов переходу до ринкової економіки повинні використовуватись не тільки як джерело одержання доходів бюджету, але й як важливий фінансовий інструмент фінансового регулювання економіки. За цих умов особливої актуальності набувають дослід­ження теоретичних, методологічних і прагматичних підвалин подат­кової політики та формування податкової системи держави.

Податкова політика – це діяльність держави у сферах запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику, держава за допомогою збільшення або зменшення державних обсягів податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, тери­торій, груп населення може сприяти зростанню чи спаду господарської активності, створенню сприятливої кон’юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики. Використовуючи ті чи інші податкові пільги, держава регулює пропорції в економічній структурі виробництва й обміну, розвитку продуктивних сил. Організація оподаткування має значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагрома­дження капіталу та технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Податки в руках одних управлінців можуть бути знаряддям та інструментом стабілізації і економічного процвітання в державі, а в руках інших – засобом нестабільності та економічного саморуйну­вання. Ось чому, дбаючи про формування державних грошових фондів за рахунок податків і податкових платежів та встановлюючи нові види та форми оподаткування, державні структури повинні провадити таку податкову політику, яка має оптимально поєднувати інтереси держави, платників податків і громадян. Це досягається за умови наукового поєднання наступних критеріїв: фіскальної і економічної ефективності, соціальної справедливості та інших.

Принцип фіскальної ефективності передбачає наступні еле­менти: достатність доходів, мінімізацію видатків на збирання доходів і запобігання ухиленню від сплати платежів до бюджету, еластичність (або гнучкість) податкової системи, рівномірність розподілення подат­ків між адміністративно-територіальними одиницями.

Запобігання ухиленню від сплати податків може бути досяг­нуто, по-перше, за рахунок створення такої системи платежів до бюджету, яка б надто високим рівнем оподаткування не створювала зацікавленості в несплаті податків, по-друге, за рахунок створення ефективної системи контролю за правильністю та своєчасністю сплати податків платниками. Слід підкреслити, що для мінімізації ухилень від сплати податків необхідно поєднувати обидва із названих методів, оскільки при високому рівні оподаткування навіть дуже значне збільшення адміністративної системи контролю за сплатою податків не забезпечує їх задовільного стягнення, в той час як видатки на утримання цієї системи сильно зростають.

Принцип економічної ефективності в процесі формування податкової системи має неоднозначне трактування. Податкові відноси­ни виникають на стадії перерозподілу національного доходу і через податкову політику держава втручається у відносини перерозподілу. Отже, податкова політика впливає тим чи іншим чином на економічні процеси незалежно від волі держави, але цей вплив можна назвати пасивним. Доти, поки доходи, які збирала держава, не займали значної питомої ваги в обсязі валового внутрішнього продукту, вплив подат­кової політики на відтворювальний процес був незначним і не при­вертав уваги політиків і економістів. Але при подальшому зростанні питомої ваги податків в обсязі ВВП виникає необхідність стягувати необхідні кошти найбільш раціональним шляхом, тобто приводячи до мінімуму негативні наслідки для розвитку економіки.

З точки зору проблем соціальної справедливості платниками податків мають виступати всі члени суспільства, які отримують доходи. Прямі і непрямі податки у вирішенні цієї проблеми мають різне значення. Традиційним є відношення до непрямих податків як до регресивних у соціальному плані. Стягнення непрямих податків на предмети не першої необхідності за високими ставками, споживачами яких є сім’ї з досить високим рівнем доходів, дещо пом’якшує проб­лему соціальної справедливості, але її не вирішує. Переваги прямих податків у вирішенні проблем соціальної справедливості полягають у тому, що рівень оподаткування прямо пов’язаний з доходами, які отримують фізичні і юридичні особи. Суперечки точаться навколо питань необхідності прогресивного оподаткування високих доходів, оскільки, з точки зору соціальної справедливості, особи, які мають високий рівень доходів, можуть сплачувати до бюджету більшу у відносному значенні частину доходів, за допомогою чого відбувається перерозподіл коштів між населенням. Але при досить високій про­гресії в оподаткуванні виникають негативні наслідки, такі як втрата платниками стимулів до більш інтенсивної праці і зацікавленість в ухиленні від сплати податків.

Склад і структура доходів бюджету характеризують фінансову політику та фінансовий стан держави.

Як видно з наведених даних, структура доходів бюджету досить швидко змінюється, що є наслідком постійних перетворень і змін в податковій системі України і неподаткових надходженнях до бюджету. Починаючи з 1992 року провідне місце в системі доходів бюджету займають податкові надходження.

Податкова система України відповідно до Закону України “Про систему оподаткування” включає загальнодержавні та місцеві податки і обов’язкові платежі.

До складу загальнодержавних податків і обов’язкових платежів належать:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохід­них машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середо­вища;

15) збір на обов’язкове соціальне страхування;

16) збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

17) збір до Державного інноваційного фонду;

18) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

19) відрахування та збори на будівництво, реконструкцію, ре­монт та утримання автомобільних доріг загального користування;

20) фіксований сільськогосподарський податок;

21) єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

22) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

23) єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон.

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

До місцевих зборів (обов’язкових платежів) належать:

1) готельний збір;

2) збір за припаркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) курортний збір;

6) збір за участь у перегонах на іподромі;

7) збір за виграш на перегонах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі та іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного роз­продажу і лотерей;

12) збір за проїзд автотранспорту, що прямує за кордон по території прикордонних областей;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

14) збір з власників собак;

15) збір за право використання суб’єктами підприємницької діяльності приміщень, пов’язаних з їх діяльністю, що знаходяться у центральній частині населеного пункту та у будинках, що є пам’ятками історії та культури.

 

3.5. Податкові надходження

 

Як зазначалося, податок на додану вартість (ПДВ) є непрямим податком, одним із видів універсальних акцизів. ПДВ був запровад­жений в Україні в 1992 році і разом з акцизним збором замінив податок з обороту і податок з продажів.

Податок на додану вартість має високу ефективність із фіс­кальної точки зору. Широка база оподаткування, яка включає не тільки товари, але й роботи та послуги, забезпечує надійність і стабільність бюджетних надходжень. Універсальні ставки полегшують як обчис­лення податку для його платників, так і контроль податкових органів за правильністю та своєчасністю сплати останнього. Стягнення ПДВ на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг має наслідком рівномірний розподіл податкового тягаря між усіма суб’єктами підприємницької діяльності. Крім того, відсутнім є кумулятивний ефект в ціноутво­ренні, коли податок нараховується на податок.

Недоліками ПДВ є значний його вплив на загальний рівень цін та регресивність, особливо щодо малозабезпечених верств населення, а також відволікання обігових коштів підприємств.

Об’єктом оподаткування ПДВ є додана вартість. Додана вартість є часткою повної вартості товару чи послуги, це та її частина, яка створюється саме на цьому етапі виробництва. Оподаткування доданої вартості створює умови для рівномірного включення податку в ціну товарів та послуг на всіх етапах їх виробництва і реалізації.

З 1 жовтня 1997 року в Україні був введений в дію новий За­кон України № 168/97 ВР від 03.04.1997 р “Про податок на додану вартість”. Розглянемо основні елементи цього податку.

Платниками податку на додану вартість є як юридичні особи (резиденти та нерезиденти, суб’єкти підприємницької діяльності та особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності), так і фізичні особи, які зобов’язані здійснювати утримання і внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особи, які ввозять (переси­лають) товари на митну територію України та отримують від нерези­дента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України. При цьому особа є платником ПДВ, якщо обсяг здійснюваних нею оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) досягнув протягом будь-якого періоду за останні дванадцять календарних місяців 1200 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян. Така особа зобов’язана зареєструватися як платник податку не пізніше двадцяти календарних днів після закінчення місяця, в якому був досягнутий зазначений обсяг оподатковуваних операцій. Це положення не розповсюджується на осіб, що здійснюють на митній території України підприємницьку діяльність з торгівлі за готівкові кошти. Крім того, виключені з числа платників фізичні особи, що здій­снюють торгівлю за готівкові кошти на умовах сплати ринкового збору.

Податок на додану вартість становить 20 % бази оподатку­вання та додається до ціни товарів робіт, послуг). Крім того, існує нульова ставка ПДВ, введення якої передбачає створення пільгових умов для деяких видів товарів. Податок за нульовою ставкою обчис­люється щодо операцій з продажу товарів (робіт, послуг):

– експортовані платником податку за межі митної території України;

– підприємствами роздрібної торгівлі, які розташовані на території України в зонах митного контролю (безмитних магазинах);

– власного виробництва іншим платникам податку, за винят­ком підакцизних товарів, посередницької та рекламної діяльності, грального бізнесу, підприємствами, що засновані Українським това­риством глухих та майно яких є їх повною власністю, та інших.

Слід звернути увагу, що надання пільг щодо ПДВ у вигляді встановлення нульової ставки передбачає відшкодування з бюджету від’ємної різниці між сумою податкового зобов’язання і сумою подат­кового кредиту. Інші види пільг такого відшкодування не передба­чають, а сплачений ПДВ в цьому випадку відноситься або на валові витрати, або за рахунок інших джерел, в залежності від подальшого використання придбаних товарів.

В законі чітко визначений перелік операцій платника, які від­носяться і які не відносяться до об’єкта оподаткування ПДВ. Роз­глянемо загальну характеристику об’єкта оподаткування ПДВ. До об’єктів оподаткування ПДВ відносять операції платників податків з:

–  продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України;

–  ввезення (пересилання) товарів на митну територію України та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України;

–  вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їх споживання за межами митної території України.

Досить великим є перелік операцій, що виключаються з об’єкта оподаткування ПДВ. Розглянемо лише деякі з них. Не є об’єктом оподаткування операції з:

– випуску, розміщення та продажу за кошти певних видів цін­них паперів, обміну цінних паперів на інші цінні папери: депозитарної, клірингової та іншої діяльності з цінних паперів;

– надання послуг із страхування і перестрахування, соціаль­ного і пенсійного страхування;

– обігу валютних цінностей;

– надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуго­вування, залучення, розміщення та повернення грошових коштів за договорами позики, депозиту, вкладу, страхування або доручення; надання, управління і перевідступлення фінансових кредитів, кредитних гарантій і банківського поручництва особою, що надала такі кредити, гарантії;

– виплати заробітної плати, інші грошові виплати, виплати дивідендів;

– передачі основних фондів як внесок до статутних фондів юридичних осіб для формування їх цілісного майнового комплексу в обмін на їх корпоративні права;

– передачі майна в оренду і його повернення після закінчення терміну договору оренди, сплата орендних платежів відповідно до договорів фінансової оренди;

– оплати вартості фундаментальних досліджень, науково-до­слідних та дослідно-конструкторських робіт, що здійснюється за рахунок Державного бюджету України, та інші.

База оподаткування – це оборот у вартісному виразі, до якого застосовується ставка ПДВ для визначення суми податку. Для різних видів операцій встановлюється різний порядок визначення бази оподаткування.

1. База оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, пос­луг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акциз­ного збору, ввізного мита, інших податків та зборів (обов’язкових платежів), за виключенням податку на додану вартість.

2. У випадку продажу товарів (робіт, послуг) без оплати або з частковою оплатою їх вартості коштами – у межах бартерних (товаро­обмінних) операцій; здійснення операцій з безоплатної передачі товарів (робіт, послуг); натуральних виплат у рахунок оплати праці фізичним особам, що перебувають у трудових відносинах з платником податку; передачі товарів (робіт, послуг) в межах балансу платника податку для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва (обігу) і не підлягають амортизації, а також пов’язаній з продавцем особі чи суб’єкту підприємницької діяльності, яка не зареєстрована як платник податку, база оподаткування визначається виходячи з фактичної ціни операції, але не нижче за звичайні ціни.

3. Для товарів, які ввозяться (пересилаються) на митну тери­торію України платниками податку, базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість таких товарів, але не менша митної вартості, зазначеної у ввізній митній декларації, з урахуванням акцизних зборів, ввізного мита, а також інших податків, зборів (обов’язкових платежів), за винятком податку на додану вартість. Визначена вартість перера­ховується в українські гривні за валютним (обмінним) курсом Націо­нального банку України, що діяв на момент виникнення податкових зобов’язань.

Також передбачені інші операції, що мають особливий поря­док визначення бази оподаткування.

Перелік пільг щодо ПДВ, які діють згідно із законодавством України, є досить поширеним. Основна причина полягає в тому, що податок стягується лише за однією ставкою, яка до того ж є доволі високою, на відміну від інших країн, де ПДВ, як правило, стягується за кількома ставками. У багатьох розвинутих країнах предмети першої необхідності оподатковуються за ставками, нижчими від основної, завдяки чому перелік товарів, які звільняються від оподаткування, є набагато меншим.

Одним з видів пільг, що надаються, є звільнення від оподат­кування. Крім цього, як зазначалося вище, ряд операцій не є об’єктами оподаткування, за рядом операцій введено нульову ставку. За опера­ціями, які звільнені від оподаткування і які не є об’єктом оподаткування, суми ПДВ, що сплачені покупцем за придбані товари, роботи, послуги, відносяться на валові витрати.

До звільнених від оподаткування відносяться:

1) операції з продажу:

– вітчизняних продуктів дитячого харчування молочних ку­хонь та спеціалізованих магазинів;

– періодичних видань, друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва, книг вітчизняного виробництва;

– учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників (включаючи їх доставку);

– путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку дітей;

– товарів спеціального призначення для інвалідів;

– товарів, робіт, послуг для власних потреб дипломатичних представництв, консульських установ і представництв міжнародних організацій в Україні;

– лікарських засобів і виробів медичного призначення;

– товарів, робіт, послуг (за винятком підакцизних товарів, грального бізнесу) підприємствами, заснованими всеукраїнськими гро­мадськими організаціями інвалідів (кількість інвалідів повинна стано­вити не менше 50 % від загальної кількості працюючих, а фонд оплати їх праці – не менше 25 % від суми загальних витрат на оплату праці);

2) операції з надання послуг:

–  вищої, середньої, професійно-технічної та початкової осві­ти закладами освіти тощо;

–  доставки пенсій та грошової допомоги населенню;

–  виховання і навчання дітей у дитячих музичних та худож­ніх школах, школах мистецтв;

–  ремонту шкіл, дошкільних установ, інтернатів, установ охорони здоров’я;

–  обробки землі сільськогосподарськими виробниками, бага­тодітним сім’ям, інвалідам, ветеранам, самотнім особам і особам, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, школам, дошкільним установам, інтернатам, установам охорони здоров’я в сільській міс­цевості;

–  перевезення пасажирів міським пасажирським і автомобіль­ним транспортом в межах районів, якщо ця діяльність є їх основною і законодавче регулюються тарифи на перевезення;

–  надання медичних послуг установами охорони здоров’я, що мають на це спеціальний дозвіл;

3) операції з виконання робіт:

– по будівництву житла для військовослужбовців, ветеранів війни, членів сімей військовослужбовців, що загинули, виконуючи службові обов’язки, що здійснюються за рахунок коштів інвесторів;

– по будівництву житла для фізичних осіб;

4) операції з передачі:

– рухомого складу однією залізницею (або підприємством) ін­шим залізницям, підприємствам залізничного транспорту загального користування державної форми власності;

– земельних ділянок, що знаходяться під будівлями, та незабудованих земель;

5) операції із завезення на митну територію України продуктів морського промислу, виловлених судами України.

Сума податку на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначається як різниця між загальною сумою податкових зобов’язань, що виникли у зв’язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду. Звітний податковий період – це період, за який платник податку зобов’язаний проводити розрахунки податку та сплачувати його до бюджету. Податкове зобов’язання – це загальна сума податку, одержана (нарахована) плат­никам податку в звітному (податковому) періоді. Податковий кредит – це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду.

Дата виникнення податкового зобов’язання залежить від виду здійснюваних операцій. Розглянемо деякі випадки.

1. Датою виникнення податкових зобов’язань з продажу това­рів (робіт, послуг) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

– дата зарахування коштів від покупця (замовника) на бан­ківський рахунок платника податку як оплата товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу;

– дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку.

2. Датою виникнення податкових зобов’язань під час здійс­нення бартерних (товарообмінних) операцій вважається будь-яка з подій, що настала раніше:

– дата відвантаження платником податку товарів, а для робіт (послуг) – дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку;

– дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) – дата оформлення документа, що засвідчує факт отримання платником податку результатів робіт (послуг).

3. Датою виникнення податкових зобов’язань при ввезенні (імпортуванні) товарів є дата оформлення ввізної митної декларації із зазначенням у ній суми податку, що підлягає сплаті. Крім того, виникнення податкових зобов’язань може бути дата списання коштів з розрахункового рахунка платника податку в оплату робіт (послуг) або дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) нерезидентом залежно від того, яка з подій відбулася першою.

Також передбачено інший порядок визначення дати податко­вого зобов’язання для інших операцій.

Податковий кредит звітного періоду складається із сум по­датків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відно­ситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації. Слід звернути увагу, що не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковою накладною чи митною декларацією або іншими розрахунковими (обліковими) документами.

Податкова накладна введена з жовтня 1997 року. Вона є од­ночасно звітним податковим і розрахунковим документом. Платник податку зобов’язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити визначену інформацію.

Порядок визначення дати виникнення права платника на по­датковий кредит залежить від виду здійснюваних операцій. Роз­глянемо деякі з них.

1. Для операцій з придбання товарів, робіт, послуг – дата здій­снення першої події:

– списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг);

– отримання податкової накладної, що засвідчує факт прид­бання платником податку товарів (робіт, послуг).

2. Для операцій із імпортування товарів (робіт, послуг) – дата сплати податку за податковими зобов’язаннями.

3. Для бартерних (товарообмінних) операцій – дата здійснення заключної (балансуючої) операції, що відбулася після першої з подій.

У випадку, коли сума податку на додану вартість, визначена як різниця між загальною сумою податкових зобов’язань та сумою по­даткового кредиту звітного періоду, має від’ємне значення, така сума зараховується у погашення заборгованості платника податку із сплати податку на додану вартість, що виникла у минулих звітних періодах, а за відсутності заборгованості – у зменшення податкових зобов’язань платника податку протягом трьох наступних звітних періодів.

Якщо сума від’ємного значення податку не погашається су­мами податкових зобов’язань, що виникли протягом трьох наступних звітних періодів, така сума підлягає відшкодуванню з Державного бюджету України протягом місяця, що настає після подання декларації за третій звітний період після виникнення від’ємного значення податку.

Дещо іншим є порядок бюджетного відшкодування при оподат­куванні операцій за нульовою ставкою. На формування і відшкоду­вання податкового кредиту (вхідного ПДВ) на підприємстві впливають певні умови та фактори.

Суми, не відшкодовані платнику податку протягом визначе­ного строку, вважаються бюджетною заборгованістю. На суму бюд­жетної заборгованості нараховуються відсотки на рівні 120 % від облікової ставки Національного банку України, встановленої на мо­мент виникнення, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

Залежно від обсягу операцій з продажу товарів (робіт, послуг) за попередній календарний рік встановлено два оподатковувані періоди: місячний і квартальний. Для платників податку, у яких обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) за попередній календарний рік перевищує 7200 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян, податковий (звітний) період дорівнює кален­дарному місяцю. Якщо ж обсяг операцій є меншим, платники податку можуть за своїм вибором застосовувати податковий період, що дорів­нює календарному місяцю або кварталу. Сплата податку провадиться не пізніше двадцятого числа місяця, що настає за звітним періодом.

Платники податку при ввезенні (пересиланні) товарів на мит­ну територію України можуть за власним бажанням надавати органам митного контролю простий вексель на суму податкового зобов’язання. Сума, зазначена в податковому векселі, включається до суми податко­вих зобов’язань платника податку в звітному (податковому) періоді, в якому вексель підлягає погашенню; у наступному звітному (податко­вому) періоді сума, що була зазначена в податковому векселі, включа­ється до складу податкового кредиту платника податку.

Податкові векселі, виписані платниками податку, що мали протягом останніх 12 місяців обсяг оподатковуваних операцій з про­дажу товарів (робіт, послуг) більше п’яти мільйонів гривень та проти яких не порушено справу про банкрутство, не підлягають забезпе­ченню; податкові векселі, виписані іншими платниками податку, підлягають підтвердженню комерційними банками шляхом авалю.

Акцизний збір є одним з непрямих податків, оскільки він включається в ціну товару і сплачується в кінцевому підсумку покуп­цем, а не виробником товарів. Його відносять до категорії специфічних акцизів, тобто стягнення податку провадиться за диференційованими за окремими групами товарів ставками.

Акцизний збір був введений в Україні у 1992 році. Його мета – збільшити доходи бюджету за рахунок оподаткування високорента­бельних товарів не першої необхідності, які споживаються здебіль­шого населенням з рівнем доходів вище середнього.

На відміну від податку на додану вартість акцизним збором оподатковуються виключно товари і не оподатковуються роботи та послуги. Об’єктом оподаткування акцизним збором є повна вартість товарів, тоді як ПДВ нараховується тільки на її частину – додану вартість. Кожна група підакцизних товарів має визначену ставку, тоді як ПДВ стягується за універсальною ставкою. Акцизний збір менше впливає на загальний рівень цін в країні, оскільки перелік підакцизних товарів є досить незначним. З цієї ж причини і його фіскальне значення набагато нижче ніж у ПДВ. Однак він має великий вплив на структуру споживання. Адже нерівномірне і досить значне підвищення цін при стягненні акцизного збору зменшує обсяг споживання в кількісному виразі. Цю властивість держава використовує, зокрема, для обмеження споживання алкогольних і тютюнових виробів. Акциз­ний збір сплачується лише один раз, тоді як ПДВ – на всіх етапах руху товарів. З точки зору соціальної справедливості акцизний збір має переваги над ПДВ, оскільки підакцизні товари споживаються, як пра­вило, заможними верствами населення, що пом’якшує регресивність ПДВ, основний тягар якого розподіляється між широкими верствами населення.

Платниками акцизного збору є всі суб’єкти підприємницької діяльності, які виробляють, імпортують або продають підакцизні товари, придбані до 1 січня 1992 року, а також громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які ввозять (пере­силають) підакцизні товари на митну територію України.

Об’єктом оподаткування акцизним збором для вітчизняних товарів є обороти з реалізації підакцизних товарів, а також наступні обороти:

–  реалізація товарів для промислової переробки;

–  виробництво товарів для потреб власного споживання, а також своїм працівникам;

–  реалізація товарів без оплати їх вартості, а також в обмін на інші товари (роботи, послуги);

–  передача безоплатно або з частковою оплатою товарів ін­шим підприємствам, організаціям та фізичним особам;

–  реалізація продукції, виготовленої на давальницьких умо­вах (із сировини замовника) та ін.

Об’єктом оподаткування імпортних товарів є їх митна вартість з урахуванням фактично сплачених сум мита або їх кількісні показ­ники у фізичному вимірі.

Перелік підакцизних товарів, як правило, включає в себе предмети не першої необхідності та високорентабельні товари, спожи­вання яких держава намагається обмежити. В Україні оподаткову­ються алкогольні і тютюнові вироби, транспортні засоби, нафто­продукти, кава, шоколад, ювелірні, шкіряні та хутрові вироби тощо.

Існують два види ставок з акцизного збору: у фіксованому виразі на одиницю товарів в кількісному виразі та відсотках до оборотів з реалізації товарів. Відповідно існують і два різного порядку визначення суми акцизного збору. При цьому слід звернути увагу, що по вітчизняних підакцизних товарах порядок визначення акцизного збору дещо відрізняється від порядку визначення акцизного збору по імпортних товарах.

Для обчислення акцизного збору по вітчизняних товарах, ставки яких визначено у відсотках, необхідно визначити оподат­ковуваний оборот, оскільки ставки акцизного збору застосовуються до оподатковуваного обороту, який вже включає суму акцизного збору. Для визначення оподатковуваного обороту застосовується формула:

 

де  – оподатковуваний обіг вітчизняного виробництва, що включає в себе суму акцизного збору;

 – собівартість виробництва;

 – прибуток;

 – ставка акцизного збору, %.

По імпортних товарах, придбаних за іноземну валюту, ставки по яких визначено у відсотках, оподатковуваний оборот визначається виходячи з митної вартості цих товарів з урахуванням фактично сплачених сум мита. Для цього застосовується формула:

 

де  – оподаткований обіг імпортних товарів;

 – митна вартість;

 – мито.

Для визначення суми акцизного збору необхідно:

 

де  – сума акцизного збору.

Акцизний збір з товарів, ставки по яких визначені в євро, об­числюється виходячи з натуральних показників відповідного товару в кількісному виразі. При цьому по вітчизняних товарах для визначення акцизного збору сума в євро перераховується у валюту України за курсом Національного банку України на перший день місяця, в якому здійснюється відвантаження товарів, і залишається незмінною протя­гом місяця, а по товарах, що ввозяться в Україну, – на день митного оформлення товарів або придбання марок акцизного збору.

Розглянемо особливості оподаткування алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Платниками акцизного збору на алкогольні напої та тютюнові вироби є:

– суб’єкти підприємницької діяльності – українські виробники алкогольних напоїв та тютюнових виробів, а також замовники, за дорученням яких виготовляється ця продукція на давальницьких умовах; суб’єкти підприємницької діяльності, включаючи підпри­ємства з іноземними інвестиціями, незалежно від дати їх реєстрації, та громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, які ввозять алкогольні напої та тютюнові вироби на митну територію України як для власних, так і для виробничих потреб з метою продажу або реалізації на умовах комісії та реекспорту;

– фізичні особи, які ввозять на митну територію України ал­когольні напої та тютюнові вироби в обсягах, що підлягають об­кладенню ввізним (імпортним) митом;

– юридичні та фізичні особи, міжнародні організації, їх філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, які здійснюють реалізацію алкогольних напоїв та тютюнових виробів на митній території України, включаючи операції щодо ввезення (імпорту) в Україну алкогольних напоїв та тютюнових виробів, якщо їх реалізація на території України здійснюється зазначеними суб’єктами через постійні представництва, розташовані на території України.

Об’єктами оподаткування є:

– обороти з реалізації вироблених на території України алко­гольних напоїв та тютюнових виробів шляхом їх продажу, обміну на іншу продукцію (товари, роботи, послуги), безоплатна передача або з частковою оплатою, а також на умовах комісії, консигнації;

– обороти з реалізації (передачі) алкогольних напоїв та тю­тюнових виробів для власного споживання і промислової переробки;

– вартість алкогольних напоїв та тютюнових виробів, вигото­влених українськими виробниками на давальницьких умовах;

– алкогольні напої та тютюнові вироби, які ввозяться на тери­торію України, включаючи виготовлені за межами митної території України з давальницької сировини, реімпортовані, а також продукція, яка повертається на митну територію України із зони митного контролю (магазинів безмитної торгівлі).

Підлягають оподаткуванню:

– ввезені і конфісковані на території України алкогольні напої та тютюнові вироби, щодо яких не визначено власника, а також ті, що перейшли у власність держави за правом спадкоємства;

– алкогольні напої та тютюнові вироби, що перевозяться че­рез територію України транзитом;

– імпортована (обороти з реалізації) українська сировина, що ввозиться або використовується для виробництва підакцизних товарів;

– алкогольні напої та тютюнові вироби, експортовані за межі митної території України за іноземну валюту, за умови надходження цієї валюти на валютний рахунок підприємства;

– алкогольні напої та тютюнові вироби, що ввозяться (пере­силаються) фізичними особами на територію України в межах норм, визначених законодавством України для безмитного ввезення цих видів товарів;

– зразки алкогольних напоїв та тютюнових виробів, ввезених на територію України з метою показу чи демонстрації, якщо вони залишаються власністю іноземних юридичних осіб і їх використання на території України не має комерційного характеру. При цьому зразки алкогольних напоїв та тютюнових виробів, ввезені в Україну і призначені для показу чи демонстрації під час проведення виставок, конкурсів, нарад, семінарів, ярмарків тощо, пропускаються через митний кордон за рішенням митного органу в достатній кількості з урахуванням мети переміщення.

Виробники алкогольних напоїв та тютюнових виробів прово­дять маркування кожної пляшки (упаковки) алкогольних напоїв та кожної пачки (упаковки) тютюнових виробів у такий спосіб, щоб марка розривалася під час відкоркування (розпакування) товару.

Забороняється ввезення, зберігання, транспортування, прий­няття на комісію з метою продажу та реалізації на території України алкогольних напоїв та тютюнових виробів, на яких немає марок акцизного збору встановленого зразка.

Продаж марок акцизного збору українським виробникам алкогольних напоїв та тютюнових виробів проводиться виходячи з планових щомісячних обсягів реалізації алкогольних напоїв та тютю­нових виробів відповідно до заявки-розрахунку на необхідну кількість марок.

Українські підприємства-виробники, що реалізують продук­цію, сплачують акцизний збір до відповідного бюджету після здій­снення обороту з реалізації:

– алкогольних напоїв – на третій робочий день;

– тютюнових виробів – до 16 числа наступного за звітним місяцем.

Власник готової продукції, виготовленої з використанням да­вальницької сировини, сплачує акцизний збір не пізніше дня одер­жання готової продукції.

У випадку реалізації алкогольних напоїв та тютюнових виробів на експорт чи обміну їх на іншу продукцію у зовнішньо­економічних відносинах, яка відповідно до чинного законодавства не підлягає оподаткуванню акцизним збором, платнику податку повер­тається з бюджету сплачена сума акцизного збору за умови над­ходження валютних коштів на валютний рахунок підприємства або оприбуткування продукції, одержаної в результаті товарообмінної операції при пред’явленні підтверджувальних документів.

Українські підприємства-виробники подають відповідним державним податковим інспекціям щомісячно до 16 числа наступного за звітним місяця розрахунок суми акцизного збору за минулий місяць виходячи з фактичних обсягів та цін реалізації. Не сплачена до визначеного строку сума акцизного збору стягується з підприємства-виробника відповідно до чинного законодавства.

Фізичні особи, які ввозять на митну територію України алко­гольні напої та тютюнові вироби в обсягах, що підлягають обкладенню ввізним (імпортним) митом, сплачують акцизний збір під час митного оформлення товарів.

Суб’єкти підприємницької діяльності, включаючи громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і уклали контракт з іноземними виробниками на поставку в Україну алкогольних напоїв та тютюнових виробів, повинні зареєстру­ватись у продавця марок акцизного збору як імпортери з одержанням посвідчення.

Для одержання марок імпортер подає продавцю марок акциз­ного збору заявку-розрахунок у трьох примірниках за встановленою продавцем марок формою, платіжні документи, що підтверджують внесення плати за марки та сплату акцизного збору.

Продаж марок акцизного збору для ввезення наступних товар­них партій виробів проводиться після подання продавцю марок копії ввізної вантажної митної декларації на ввезення попередньої партії товарів.

Придбані марки акцизного збору передаються імпортерами іноземним виробникам для маркування імпортованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів у процесі їх виробництва.

Імпортери мають право ввозити на територію України імпорт­ні алкогольні напої та тютюнові вироби лише через митниці, попе­редньо обумовлені з продавцем марок акцизного збору під час їх придбання.

Умовою для митного оформлення імпортованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів є наявність на пляшці (упаковці), пачці (упаковці) марок акцизного збору встановленого зразка, а також подання органам митного контролю примірника заявки-розрахунку на одержання марок з відміткою продавця марок про повну сплату сум акцизного збору та попередньої вантажної декларації.

При отриманні суб’єктами підприємницької діяльності спирту етилового неденатурованого, призначеного для переробки на іншу підакцизну продукцію, такі платники податку зобов’язані видати по­датковим органам податковий вексель, який підтверджує зобов’язання платника податку у термін до 90 календарних днів. починаючи від дня отримання спирту, сплатити суму акцизного збору, яка розрахована за ставками для цієї продукції. Виданий вексель погашається при придбанні акцизних марок на суму, розраховану із ставок акцизного збору на готову продукцію, повністю або частково.

Аналізуючи становлення та розвиток акцизного оподаткуван­ня в Україні за роки існування її як незалежної держави, можна дійти висновку, що через некомпетентність податкових та законодавчих органів, які встановлювали та стягували акцизний збір, механізм оподаткування акцизним збором змінювався дуже часто, причому ставки цього збору, пільги по ньому та строки сплати змінювалися лише після нанесення непоправних втрат виробникам та імпортерам підакцизної продукції.

Акцизний збір не справляється при реалізації підакцизних товарів на експорт, при реалізації автомобілів спеціального визна­чення, при реалізації спирту етилового, що використовується для виготовлення лікарських засобів тощо.

Строки сплати акцизного збору залежать як від групи підак­цизного товару, так і від суми середньомісячного податку за минулий рік:

– підприємства-виробники алкогольних напоїв сплачують акцизний збір щоденно, тобто на третій робочий день після здійснення обороту з реалізації збір надходить до бюджету;

– підприємства-виробники тютюнових виробів – сплачують акцизний збір щомісячно, до 16 числа наступного за звітним місяця.

Дещо інший порядок сплати акцизного збору по імпортних алкогольних і тютюнових виробах. Сплата акцизного збору імпор­тером цієї продукції відбувається під час придбання марок акцизного збору.

Акцизний збір по інших імпортних товарах сплачується одно­часно зі справлянням мита і митних зборів під час попереднього митного оформлення товарів.

Всі інші підприємства-виробники підакцизних товарів сплачу­ють податок, виходячи з середньомісячної суми акцизного збору за минулий рік (при цьому в розрахунок середньомісячної суми податку за минулий рік не беруться суми, які зараховано у зв’язку з пере­рахунком акцизного збору за минулі роки, суми акцизного збору за імпортні товари, а також суми нарахованої пені і фінансових санкцій) в такі строки:

– при середньомісячній сумі податку за минулий рік понад 25 тис. грн – щодекадно 15 і 25 числа поточного місяця та 5 числа наступного за звітним місяця, виходячи з фактичного обороту за відповідну декаду;

– при середньомісячній сумі податку за минулий рік до 25 тис. грн – щомісячно, не пізніше 15 числа наступного за звітним місяця з фактичного обороту за минулий місяць. В такі ж самі строки незалежно від суми акцизного збору за минулий рік сплачують податок особи, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і мають постійне місце проживання на території України.

Розрахунки акцизного збору платниками подаються до подат­кових органів за місцем свого знаходження щомісячно, не пізніше  15 числа місяця, наступного за звітним.

Мито с непрямим податком, що стягується з товарів, які перетинають митний кордон України. тобто ввозяться – вивозяться чи прямують транзитом.

Запровадження мита може переслідувати кілька цілей: фіскальні, економічні (захист вітчизняних товарів від конкуренції з імпортними), політичні. На відміну від інших податків політика в сфері митного обкладання спрямована здебільшого на формування раціональної структури імпорту і експорту в умовах відсутності прямого втручання держави в регулювання цих процесів.

Запровадження мита може мати на меті здійснення еконо­мічного тиску на відповідні держави або надання їм режиму найбіль­шого сприяння з політичних мотивів. Як бачимо, фіскальне значення мита має другорядне значення.

У мита є багато спільного з акцизним збором, але є і певні, притаманні лише миту, особливості. І мито, і акцизний збір збільшу­ють ціну реалізації товарів: ставки мита і акцизного збору диферен­ційовані за групами товарів. Перелік товарів, що підлягають митному обкладанню, набагато ширший ніж у акцизного збору. Особливістю справляння мита є також те, що контроль за правильністю та своєчасністю його сплати до бюджету здійснюють не податкові, а митні органи України.

Платниками мита є будь-які юридичні або фізичні особи, котрі здійснюють переміщення через митний кордон України товарів або інших предметів, що підлягають оподаткуванню згідно з чинним законодавством.

Об’єктом оподаткування є митна вартість товарів або інших предметів, які переміщуються через митний кордон України, або їх кількісні показники. Для визначення митної вартості валюта контракту перераховується у національну за курсом Національного банку Укра­їни, що діє на день подання митної декларації. При встановленні митної вартості до неї включається ціна товару, зазначена в рахунках-фактурах, а також витрати з транспортування (навантаження, розванта­ження, перевантаження та страхування) до пункту перетинання митного кордону, комісійні, брокерські послуги тощо. За явної невідповідності заявленої митної вартості реальним цінам її величину встановлюють митні органи, виходячи з цін на ідентичні товари чи інші предмети, що діють у провідних країнах-експортерах зазначених товарів.

При справлянні мита встановлена розгалужена система пільг. Так, наприклад, від сплати мита повністю звільняються:

–  транспортні засоби, на яких здійснюються регулярні міжна­родні перевезення вантажів:

–  валюта України, іноземна валюта та цінні папери:

–  товари, що підлягають поверненню у власність держави:

–  товари та предмети, що стали в результаті пошкодження не­придатними для використання, та багато інших.

Запроваджено два види ставок, за якими обчислюється сума мита, що підлягає сплаті до бюджету:

– у відсотках до митної вартості товарів;

– у встановленому грошовому виразі на одиницю товару.

У свою чергу, відсоткові ставки, відповідно до Єдиного мит­ного тарифу України та інших законодавчих актів України, залежно від країни походження товарів розподіляються на преференційні, пільгові та повні (загальні ставки).

У встановленому грошовому виразі (євро) на одиницю товару ставки запроваджені з підакцизних товарах.

Сума мита, належна до сплати, перераховується платниками на рахунки митних органів, що здійснюють митне оформлення товарів чи майна, або вноситься готівкою в касу митного органу, після чого в затверджені строки ці суми перераховуються до бюджету.

Документом, який є підставою для внесення мита платником, є вантажна митна декларація або її копія. Без сплати усіх належних сум мита випуск товарів та майна митними органами не здійснюється. За заявою декларанта та наявності гарантії банку мит­ниця має право відстрочити або розстрочити сплату мита, але не більше ніж на один місяць. При несплаті рахунку в строк, указаний митним органом, сума мита стягується в безспірному порядку з нарахуванням пені за кожний день прострочення.

Податок на прибуток підприємств, який стягується в Україні, має дуже значне фіскальне значення, чим відрізняється від аналогічних податків в економічно розвинутих країнах. Це обумовлено пропор­ціями в розподілі ВВП, які склалися історично: в централізовано-плановій економіці основну масу доходів бюджету становили надход­ження від державних підприємств і досить незначну – податки з населення, оскільки штучно стримувався фонд споживання і збільшу­вався фонд нагромадження. В нинішніх умовах ймовірним є поступове вирівнювання між фондом споживання і фондом нагромадження, наслідком чого стане збільшення бюджетного значення прибуткового податку з громадян і зменшення – податку на прибуток підприємств.

Податок на прибуток підприємств, крім фіскального значення, має широкі можливості для регулювання і стимулювання підпри­ємницької діяльності. Цей вплив може здійснюватись як завдяки диференціації ставок оподаткування за різними видами діяльності, так і завдяки наданню пільг у виробництві пріоритетних товарів. Але в нашій країні можливості щодо використання податку на прибуток як регулюючого фактора дещо обмежено його великим бюджетним значенням. Платниками податку на прибуток є:

1) з числа резидентів – суб’єкти і несуб’єкти господарської ді­яльності, а також їх філії, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами;

2) з числа нерезидентів – фізичні або юридичні особи, які отримують доходи з джерелом їх походження з України.

Виключені з числа платників – Національний банк України та його установи (крім госпрозрахункових, що оподатковуються у загаль­ному порядку), а також установи пенітенціарної системи (тюрми, колонії та виправні установи) та їх підприємства, які використовують працю спецконтингенту.

Об’єктом оподаткування є прибуток, який визначається шля­хом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку і суму амортизаційних відрахувань. Тобто, для визначення об’єкта оподаткування податку на прибуток спочатку необхідно визначити відповідно суму скоригова­ного валового доходу, суму валових витрат і суму амортизаційних відрахувань. Розглянемо, як вони визначаються.

Валовий дохід – це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами. Перелік доходів, що включаються і що не включаються до складу скоригованого валового доходу, чітко визначено в законі. Так, наприклад, скоригований валовий дохід включає:

– загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг);

– доходи від здійснення банківських, страхових та інших опе­рацій з надання фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов’язаннями та вимогами;

– доходи, не враховані в обчисленні валового доходу періодів, що передують звітному та виявлені у звітному періоді;

– доходи з інших джерел та від позареалізаційних операцій, у тому числі у вигляді сум безповоротної фінансової допомоги, безо­платно наданих платнику податку товарів (робіт, послуг);

– суми невикористаної частини коштів, що повертаються із страхових резервів тощо.

Не включаються до складу скоригованого валового доходу:

– суми акцизного збору, податку на додану вартість, отримані (нараховані) підприємством у складі ціни продажу продукції (робіт, послуг), за винятком випадків, коли таке підприємство-отримувач не є платником податку на додану вартість;

– суми коштів або вартість майна, що надходять платнику податку у вигляді прямих інвестицій або реінвестицій у корпоративні права;

– суми одержаного платником податку емісійного доходу та інші надходження, прямо визначені нормами закону.

Розглянемо, як визначається сума валових витрат.

Валові витрати виробництва та обігу (далі – валові витрати) – це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. У законі наведено перелік витрат, що включаються і що не включаються до складу валових витрат. При цьому встановлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у законі, не дозволяється.

До складу валових витрат включаються:

– суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених законом;

– суми коштів або вартість майна, добровільно перераховані (передані) до неприбуткових організацій, але не більше ніж 4 % оподатковуваного прибутку попереднього звітного періоду;

– суми витрат, не враховані у минулих податкових періодах у зв’язку з допущенням помилок, виявлених у звітному податковому періоді при розрахунку податкового зобов’язання:

– суми витрат, пов’язаних з ремонтом основних фондів у межах 5 % від їх балансової вартості на початок звітного року тощо.

Не включаються до складу валових витрат витрати на такі цілі:

– потреби, не пов’язані з веденням основної діяльності, а саме: організацію та проведення прийомів, відпочинку тощо, крім витрат, пов’язаних з проведенням рекламної діяльності, в розмірі не більше 2 % від оподатковуваного прибутку за попередній звітний квартал:

– фінансування особистих потреб фізичних осіб;

– придбання, будівництво, реконструкція, модернізація, ре­монт та інше поліпшення основних фондів;

– утримання органів управління об’єднань платників податку та ін.

Не включаються до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення податкового обліку.

Для визначення суми амортизаційних відрахувань в законі визначаються витрати, які підлягають амортизації (наприклад, прид­бання основних фондів для виробничого використання) та які не підля­гають амортизації (наприклад, витрати на придбання невиробничих фондів). Основні фонди, залежно від напрямку їх використання, розпо­діляються на три групи. Норми амортизації встановлюються у відсот­ках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного періоду. Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних фондів на початок звітного періоду, яка виз­начається в порядку, вказаному в законі.

Як і в законі про ПДВ, існують особливості визначення дати збільшення валового доходу і валових витрат, залежно від виду здійснюваної операції. Розглянемо деякі випадки.

Датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважа­ється дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше, а саме:

– дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг);

– дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) – дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Для товарообмінних (бартерних) операцій – дата здійснення заключної (балансуючої) операції.

Датою збільшення валового доходу вважaється дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше, а саме:

– дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу;

– дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дата фактичного надання робіт (послуг) платником податку.

Датою збільшення валового доходу у випадку здійснення бартерних (товарообмінних) операцій вважається дата будь-якої з подій, що сталася раніше, а саме:

– дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дата фактичного надання робіт (послуг) платником податку;

– дата оприбуткування товарів, а для робіт (послуг) – дата фактичного отримання результатів робіт (послуг) платником податку тощо.

Якщо об’єкт оподаткування платника податку з числа рези­дентів за результатами звітного (податкового) кварталу має від’ємне значення (з урахуванням суми амортизаційних відрахувань), дозволя­ється відповідне зменшення об’єкта оподаткування наступного звіт­ного (податкового) кварталу, а також кожного з наступних двадцяти звітних (податкових) кварталів до повного погашення такого від’єм­ного значення об’єкта оподаткування.

Існують особливості оподаткування операцій особливого ви­ду: бартерних, страхової діяльності, нерезидентів, із розрахунками в іноземній валюті, з торгівлі цінними паперами, дивідендів тощо. Так, наприклад, об’єктом оподаткування у страховиків-резидентів є валові доходи, податок з яких стягується за ставкою 3 %, крім операцій з страхування життя. Вводиться особливий порядок оподаткування доходів від виконання довгострокових договірних зобов’язань в залежності від оціночного коефіцієнта його виконання тощо.

Прибуток платників податку, включаючи підприємства, засно­вані на власності окремої фізичної особи, оподатковується за ставкою від 30 % до об’єкта оподаткування.

Перелік пільг по податку на прибуток невеликий. Так, звільня­ється від оподаткування прибуток підприємств, що засновані все­українськими громадськими організаціями інвалідів (якщо майно є їх власністю), отриманий від продажу товарів (робіт, послуг). Ці пільги не розповсюджуються на прибуток, одержаний від грального бізнесу, де протягом попереднього звітного (податкового) періоду кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить не менш 50 % загальної чисельності працюючих і фонд оплати праці таких інвалідів становить не менш 25 % суми витрат на оплату праці, що відносяться до складу валових витрат.

Звільняється від оподаткування прибуток підприємств, отри­маний від продажу на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва, спрямований на збіль­шення обсягів виробництва та зменшення роздрібних цін таких продуктів.

Оподатковується у розмірі 50 % від діючої ставки прибуток від продажу інноваційного продукту, заявленого при реєстрації в інноваційних центрах; ці пільги діють перші три роки після державної реєстрації продукції як інноваційної.

Суми податків на прибуток, отриманий з іноземних джерел, що сплачені суб’єктами господарської діяльності за кордоном, зарахо­вуються під час сплати ними податку на прибуток в Україні. При цьому розмір зарахованих сум податку на прибуток з іноземних дже­рел протягом податкового періоду не може перевищувати суми подат­ку, що підлягає сплаті в Україні цим платником податку протягом такого періоду.

Податок сплачується до бюджету не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним кварталом.

Платники податку не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, подають до податкового органу податкову деклара­цію про прибуток за звітний квартал.

Протягом звітного (податкового) кварталу платники податку, за винятком нерезидентів, бюджетних організацій та виробників сільськогосподарської продукції, сплачують до бюджету за перший та другий місяці кварталу авансові внески податку на прибуток, виходячи з оподатковуваного обороту за підсумками першого та другого місяців звітного (податкового) кварталу до 20 числа другого і третього місяців такого кварталу відповідно.

Фіксований сільськогосподарський податок

Якщо до 1999 року сільськогосподарські виробники оподатко­вувались на загальних підставах і сплачували до бюджету такі самі податки, як і інші платники з урахуванням особливостей сільсько­господарського виробництва, то з 1.01.1999 р. для них вводиться особливий порядок розрахунків з бюджетом – фіксований сільсько­господарський податок. Необхідність змін була обумовлена такими факторами, як збитковість або низька прибутковість сільськогос­подарського виробництва і загальною необхідністю державної під­тримки галузі, недостатністю або відсутністю обігових коштів, потре­бою у спрощенні податкового обліку та іншими.

На відміну від інших податків справляння фіксованого сільськогосподарського податку може відбуватись у грошовій або товарній (у вигляді поставок сільськогосподарської продукції) формі.

Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в ра­хунок таких податків і зборів (обов’язкових платежів):

– податку на прибуток підприємств;

– плати (податку) за землю;

– податку з власників транспортних засобів та інших самохід­них машин і механізмів;

– комунального податку;

– збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

– збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту насе­лення;

– збору на обов’язкове соціальне страхування;

– збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України;

– збору на обов’язкове державне пенсійне страхування;

– збору до державного інноваційного фонду;

– плати за придбання торгового патенту на здійснення торго­вельної діяльності;

– збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування водою для потреб сільського господарства).

Інші податки та збори (обов’язкові платежі) сплачуються сільськогосподарськими товаровиробниками в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України.

Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, селянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської про-дукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попе­редній звітний (податковий) рік, перевищує 50 % загальної суми валового доходу підприємства.

У випадку, якщо у звітному періоді валовий дохід від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки становить менше 50 % загального обсягу реалізації, підприємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підставах.

До платників фіксованого сільськогосподарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористувачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсобного господарства, будів­ництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби.

Якщо у сільськогосподарських товаровиробників нарахована у 1997 році сума податків і зборів (обов’язкових платежів), в рахунок яких сплачується фіксований податок, перевищує суму фіксованого їх податку більш як у три рази, то до суми фіксованого податку засто­совуються такі коефіцієнти:

– 1,5 (перевищення у 3-4 рази);

– 2(перевищення більш як у 4 рази).

Платники податку мають право на вибір форми сплати фік­сованого сільськогосподарського податку: в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції.

Кількість сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється на початку року і не підлягає коригуванню залежно від зміни ціни на сільськогосподарську продукцію протягом податкового року.

Обрахування кількості сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь, що має поставлятися в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку, здійснюється виходячи з еквівалента – ціни однієї тонни пшениці м’якої третього класу і визначається як співвідношення вартості однієї тонни пшениці м’якої третього класу до вартості однієї тонни відповідної продукції.

Об’єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому у користування, в тому числі на умовах оренди. Ставка фіксованого сільськогосподарського податку із одного гектара сільсько­господарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ – 0,5; для багато­річних насаджень – 0,3 %.

Для платників податку, які здійснюють діяльність у гірських зонах та на поліських територіях, ставка фіксованого сільсько­господарського податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки у знижених роз­мірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ – 0,3; для багаторічних насаджень – 0,1.

Платники податку подають розрахунок органу Державної податкової служби до 1 лютого поточного року.

Сплата податку має проводитися щомісячно до 20 числа наступного місяця у розмірі третини суми, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, у таких розмірах:

– у І кварталі – 10 %;

– у II кварталі – 10 %;

– у III кварталі – 50 %;

– у IV кварталі – 30 %.

Поставка зерна в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється сільськогосподарськими товаровиробниками у визначені строки, але не пізніше 15 жовтня – з продукції ранніх зернових культур, до 1 грудня – з продукції пізніх зернових та технічних культур, а поставка продукції тваринництва – щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.

Кошти, що надійшли від цього податку, розподіляються в та­ких пропорціях: до місцевого бюджету – 30 %, на обов’язкове дер­жавне пенсійне страхування – 68 %, на обов’язкове соціальне страху­вання – 2 %. Слід звернути увагу, що для стабілізації сільсько­господарського виробництва звільнялися від сплати фіксованого податку сільськогосподарські товаровиробники з 1 січня 1999 року до 1 січня 2001 року. При цьому вони не звільняються від сплати коштів на обов’язкове державне пенсійне страхування та на обов’язкове соціальне страхування.

Прибутковий податок з громадян стягується безпосеред­ньо з доходів платників – фізичних осіб. В економічно розвинутих країнах цей вид податку відіграє суттєву роль у формуванні доходів бюджету. В Україні питома вага цього податку в обсязі доходів незначна, що є наслідком відповідних пропорцій розподілу ВВП на фонд заробітної плати і прибуток. До переваг цього податку відносять його соціальну справедливість, оскільки він ставить рівень оподатку­вання в пряму залежність від обсягу доходу платників. Крім того, за допомогою прогресивних ставок і пільг в оподаткуванні можна змен­шувати податковий тягар для малозабезпечених верств населення і посилювати – для осіб з високими доходами. А недоліком є значні можливості для платників у заниженні оподатковуваного доходу і в ухиленні від сплати податку. Особливо це стосується оподаткування доходів від підприємницької діяльності.

Платниками прибуткового податку в Україні є фізичні особи незалежно від віку, громадянства, статі, раси, національності, сімейного, соціального й майнового стану, приналежності до гро­мадських організацій та політичних партій, ставлення до релігії. Це громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства – як ті, що постійно проживають (не менше ніж 183 дні у кален­дарному році), так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні.

Для всіх платників передбачена єдина шкала ставок, за якими оподатковується сукупний річний дохід. Зміна ставок прибуткового податку в Україні з 1991 року відбувалась досить часто, іноді по кілька разів на рік. Це було обумовлено як об’єктивними (з розвитком рин­кових відносин змінюються форми одержання доходу), так і суб’єктив­ними чинниками (насамперед, політичними намаганням за допомогою прогресії вирівняти доходи малозабезпечених і високозабезпечених верств населення).

З 1 жовтня 1995 року було встановлено мінімум доходів громадян, що не обкладається прибутковим податком, у розмірі 17 грн на місяць і ставки податку, наведені в табл. 1.

За цими ставками оподатковується сукупний річний дохід і доходи громадян за місцем основної роботи отриманих протягом року.

Наведені ставки податку збільшуються удвічі, але не більше ніж 70 %, при оподаткуванні сум авторських винагород, що виплачу­ються спадкоємцям повторно.

Із сум доходів, одержуваних громадянами не за місцем основної роботи, й тими, хто не має постійного місця проживання в Україні, податок нараховується до джерел виплати за ставкою 20 %.

У громадян, які постійно проживають в Україні, об’єктом оподаткування є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік, який визначається як сума місячних сукупних оподатковуваних дохо­дів, одержаних із різних джерел на території України та за й межами.

Таблиця 1 – Шкала оподаткування прибутковим податком громадян

 

При цьому для запобігання подвійного оподаткування суми податку, сплачені за кордоном, зараховуються при сплаті прибутко­вого податку в Україні, але в сумі, не більшій ніж підлягає сплаті за українським законодавством.

У громадян, які не мають постійного місця проживання в Україні, об’єктом оподаткування є дохід, одержаний лише із джерел в Україні.

У громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, об’єктом оподаткування є різниця між валовим доходом і докумен­тально підтвердженими витратами, безпосередньо пов’язаними з одер­жанням доходу.

Оподаткуванню підлягає дохід, одержаний як в грошовій, так і в натуральній формі.

Перелік пільг по прибутковому податку є досить великим, оскільки саме цей податок має найбільше значення у вирішенні соці­альних проблем. Умовно пільги щодо прибуткового податку можна поділити на дві групи:

– звільнення від оподаткування певних видів доходу;

– зменшення сукупного оподатковуваного доходу.

Наведемо деякі види доходів, які звільняються від оподатку­вання:

– допомога по державному соціальному страхуванню і державному соціальному забезпеченню (крім допомоги по тимчасовій непрацездатності);

– суми одержуваних аліментів;

– державні і додаткові пенсії;

– компенсаційні виплати в грошовій і натуральній формах (наприклад, добові за час перебування в службовому відрядженні);

– доходи громадян від продажу вирощеної в особистому підсобному господарстві продукції сільського господарства та ін.

Зменшення сукупного оподатковуваного доходу провадиться для окремих категорій громадян на суму від 1-го до 10-ти неоподат­ковуваних мінімумів.

Прибутковий податок на доходи громадян, одержаний за місцем основної і не основної роботи, нараховується, утримується і перераховується до бюджету підприємствами, установами і організа­ціями всіх форм власності та фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності, які проводять виплати доходів. Таке перерахування повинно проводитися після закінчення місяця, за який нараховано й утримано прибутковий податок, але не пізніше строку одержання в установах банків коштів на виплату належних гро­мадянам сум.

Дохід за місцем основної роботи оподатковується за ставками, вказаними в табл. 1. При цьому по закінченні календарного року визначаються сума сукупного річного оподатковуваного доходу і прибутковий податок з нього, який розраховується, виходячи із середньомісячного доходу з урахуванням сплаченого (утриманого) протягом року податку з місячних доходів. Обчислення і перерахунок податку провадяться підприємствами та іншими юридичними й фізичними особами, які виплачували ці доходи до 1 лютого року, наступного за звітним. До 15 лютого ці відомості подаються ними до податкової адміністрації за місцем проживання платника.

Оподаткування доходів, отриманих не за місцем основної роботи, провадиться за ставкою 20 %. Юридичні і фізичні особи, які проводять ці виплати, зобов’язані не пізніше 30 днів після виплати надіслати до податкових органів за місцем проживання громадянина відомості про виплачені суми доходів і суми утриманого з них податку.

Громадяни, які мали доходи не за місцем основної роботи, зобов’язані до 1 березня року, наступного за звітним, подати в подат­кову інспекцію за місцем проживання декларацію про одержані дохо­ди, на основі якої проводиться перерахунок прибуткового податку.

Слід звернути увагу на порядок оподаткування доходів гро­мадян від здійснення підприємницької діяльності, оскільки він відріз­няється від вищевикладеного порядку.

Громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, мають право самостійно обрати спосіб оподаткування доходів, одержаних від цієї діяльності або за фіксо­ваним розміром податку (далі – фіксований податок) шляхом прид­бання патенту за умов, визначених в законі або за шкалою оподатку­вання. В цьому випадку оподатковуваним доходом вважається сукуп­ний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формах) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов’язаними з одержанням доходу. Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних роз­рахунків за нормами, визначеними Державною податковою адмі­ністрацією України за погодженням з Міністерством економіки України та Державним комітетом України зі сприяння малим підпри­ємствам та підприємництву.

Склад витрат, безпосередньо пов’язаних з одержанням дохо­дів, визначаються Державною податковою адміністрацією України і Міністерством економіки України.

Розміри фіксованого податку встановлюються відповідною місцевою радою залежно від територіального розташування місця торгівлі і не можуть бути менше ніж 20 грн та більше ніж 100 грн за календарний місяць для громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність самостійно.

Доходи громадянина, одержані від здійснення підприємниць­кої діяльності, що оподатковуються фіксованим податком, не вклю­чаються до складу його сукупного оподатковуваного доходу за під­сумками звітного року, а сплачена сума фіксованого податку є оста­точною і не включається до перерахунку загальних податкових зобов’язань такого платника податку або осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, чи членів його сім’ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності.

У випадку сплати фіксованого податку платник такого подат­ку звільняється від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат.

Нарахування податку для громадян, що займаються підпри­ємницькою діяльністю і які не сплачують фіксованого податку, здійснюється податковими органами на підставі декларацій громадян. При цьому протягом року платники щоквартально сплачують до бюджету авансові платежі: по 25 % річної суми податку, обчисленої за доходами за попередній рік, а платники, які вперше залучаються до сплати податку, – 25 % суми, обчисленої їм податковими органами за оціночним доходом на поточний рік. Для сплати авансових платежів податку встановлюються такі строки протягом року: до 15 березня, до 15 травня, до 15 серпня і до 15 листопада.

Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, щоквартально, у 15-денний строк після закінчення кварталу, подають податковому органу декларації, а після закінчення року – до 1 лютого наступного року. В декларації зазначаються загальні суми одержаного доходу, витрат і сплаченого податку за звітний рік або інший період, за який здійснюється оподаткування (оподатковуваний період).

Спрощена система оподаткування суб’єктів малого під­приємництва. З метою реалізації державної політики з питань розвитку та підтримки малого підприємництва, ефективного викорис­тання його можливостей у розвитку національної економіки з 1 січня 1999 року Указом Президента України було запроваджено спрощену систему оподаткування, обліку та звітності і встановлено єдиний податок для таких суб’єктів малого підприємництва:

– для фізичних осіб, які займаються підприємницькою діяль­ністю без створення юридичної особи. Кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, включаючи членів сімей, не повинно перевищувати 10 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) не перевищувати 500 тис. грн;

– для юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) не перевищує 1 млн. грн. Дія цього Указу не поширюється на наступних платників податків:

– суб’єктів підприємницької діяльності, які повинні придбати спеціальні торгові патенти;

– фізичних осіб, які сплачують фіксований податок;

– довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінан­сово-кредитні та небанківські фінансові установи;

– суб’єктів підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам – учасникам та заснов­никам даних суб’єктів, які не є суб’єктами малого підприємництва, перевищують 25 %:

– фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і здійснюють торгівлю підакцизними товарами (крім сфери громадського харчування).

Слід звернути увагу, що суб’єкти малого підприємництва мають право обирати спосіб оподаткування доходів за єдиним подат­ком або за загальним порядком, який встановлений для сплати іншими суб’єктами підприємницької діяльності.

При цьому суб’єкт малого підприємництва, який обрав спосіб оподаткування за єдиним податком, звільняється від сплати наступних платежів:

–  податку на прибуток підприємств;

–  податку на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності);

–  за землю;

–  збору на спеціальне використання природних ресурсів;

–  збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації нас­лідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

–  збору до Державного інноваційного фонду;

–  збору на обов’язкове соціальне страхування;

–  відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію, ре­монт і утримання автомобільних доріг загального користування;

–  комунального податку;

–  податку на промисел;

–  збору на відрахування до Пенсійного фонду України;

–  збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

–  внесків до Фонду соціального захисту інвалідів.

Існують особливості у нарахуванні і сплаті єдиного податку для юридичних і фізичних осіб.

Ставка єдиного податку для суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб встановлюється в розмірі 6 % обсягів виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), якщо вони сплачують податок на додану вартість, і 10 %, якщо вони звільнені від його сплати.

Суб’єкти підприємницької діяльності – юридичні особи щомісяця перераховують суми єдиного податку до 20 числа місяця, наступного за тим, в якому одержано виручку, на окремий рахунок відділень Державного казначейства України.

Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження цих коштів перераховують суми єдиного податку у таких розмірах:

–  до Державного бюджету України – 20 %;

–  до місцевого бюджету – 23 %;

–  до Пенсійного фонду України – 42 %;

–  на обов’язкове соціальне страхування – 15 %. Бухгалтерсь­кий облік та звітність здійснюються платниками єдиного податку – юридичними особами за спрощеною системою.

За результатами господарської діяльності за звітний період (квартал) суб’єкти малого підприємництва – юридичні особи подають до органу Державної податкової служби до 20 числа місяця, наступ­ного за звітним періодом, розрахунок сплати єдиного податку, акциз­ного збору і податку на додану вартість, а також платіжні доручення про сплату цього податку з відміткою банку про зарахування коштів.

Ставка єдиного податку для фізичних осіб встановлюється місцевими радами за місцем державної реєстрації суб’єкта підпри­ємницької діяльності залежно від виду діяльності та місця її здій­снення і не може становити менше 20 гривень та більше 200 гривень за календарний місяць.

У випадку, коли фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності здійснює декілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, нею придбається одне свідоцтво і сплачується єдиний податок, що не перевищує встанов­леної максимальної ставки.

Суб’єкти підприємницької діяльності – фізичні особи перера­ховують суми єдиного податку на окремий рахунок відділень Держав­ного казначейства України.

Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку у таких розмірах:

– до місцевого бюджету – 43 %;

– до Пенсійного фонду України – 42 %;

– на обов’язкове соціальне страхування – 15 %.

Якщо платник єдиного податку займається підприємницькою діяльністю з використанням найманої праці або за участю у підпри­ємницькій діяльності членів його сім’ї, розмір єдиного податку збільшується на 50 % за кожну особу.

Сплачена сума єдиного податку є остаточною і не включається до перерахунку загальних податкових зобов’язань такого платника податку. При цьому доходи, одержані платником єдиного податку, не включаються до складу його сукупного оподатковуваного доходу за підсумками звітного року.

Для переходу до спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єкт малого підприємництва подає письмову заяву до органу Державної податкової служби за місцем державної реєстрації не пізніше ніж за один місяць до початку наступного календарного року за умови сплати всіх установлених податків та обов’язкових платежів в поточному році.

Орган Державної податкової служби зобов’язаний протягом десяти робочих днів видати безоплатно свідоцтво про право сплати єдиного податку або надати письмову мотивовану відмову.

Платежі за ресурси, які стягуються в Україні, включають кілька видів. Стягнення цих платежів обумовлюється тим, що при­родні ресурси є власністю держави, і за їх використання вона стягує плату, основне призначення якої – покрити видатки на відтворення, ефективне використання цих ресурсів тощо. Стягнення плати за ресурси має обов’язковий характер. Але, на відміну від податкових методів формування доходів, плата за ресурси передбачає еквівалент­ність. Суттєвого бюджетного значення ці платежі не відіграють.

Розглянемо наступні види платежів за ресурси та послуги: збір за спеціальне використання лісових ресурсів (лісовий дохід); збір за спеціальне використання водних ресурсів (плата за воду); збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюд­жету; рентна плата за нафту і газ; відрахування від плати за транзит природного газу, нафти і аміаку; платежі за користування надрами; державне мито; єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України; гербовий збір.

Основним призначенням збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду (лісового доходу) є мобілізація коштів для відтворення лісового фонду, поліпшення його якісного складу, забезпечення правильної експлуатації лісів.

До спеціального використання лісових ресурсів належить:

– заготівля деревини під час рубок головного користування;

– заготівля живиці;

– заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо);

– побічні лісові користування (випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна тощо).

Деревина від рубок головного користування і живиця нале­жать до лісових ресурсів державного значення. Такси на ці ресурси затверджуються Кабінетом Міністрів України. Другорядні лісові мате­ріали та лісові ресурси, віднесені до побічних лісових користувань, належать до лісових ресурсів місцевого значення, такси на які встанов­люються обласними адміністраціями.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється на наданій земельній ділянці лісового фонду за спеціальним дозволом – лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком.

Плата (збір) справляється за встановленими розмірами або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах.

У випадку застосування конкурсних умов реалізації лісових ресурсів збір за них встановлюється не нижче діючих такс.

Розмір орендної плати визначається за узгодженням сторін у договорі оренди, але не нижче встановлених такс.

Державні та громадські лісозаготівельні організації й підпри­ємства сплачують плату за відпуск деревини на пні вісім разів на рік: 15 лютого – 15 %, 15 березня – 10 %, 15 квітня – 10 %, 15 червня – 10 %, 15 липня – 10 %, 15 вересня – 15 %, 15 листопада – 15 % і 15 грудня – 15 % річної суми платежу. Колективні, приватні підпри­ємства і громадяни вносять до бюджету ці платежі при одержанні лісорубного квитка (ордера).

Платниками збору за спеціальне використання водних ресур­сів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту є підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, а також громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності, що використовують водні ресурси та користуються водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту.

Об’єктом обчислення збору за спеціальне використання вод­них ресурсів є фактичний обсяг води, який використовують водоко­ристувачі, з урахуванням обсягу втрат води в їх системах водо­постачання.

Об’єктом обчислення збору за користування водами для по­треб гідроенергетики і водного транспорту є:

– обсяг води, пропущений через турбіни гідроелектростанцій;

– тоннаж-доба експлуатації вантажних самохідних і несамо­хідних суден;

– місце-доба експлуатації пасажирських суден.

Нормативи збору за спеціальне використання поверхневих вод­них об’єктів та підземних вод встановлюються в копійках за кубічний метр; за користування водами для потреб гідроенергетики – в копійках за 100 кубічних метрів води, пропущеної через турбіни гідроелектро­станцій; за користування водою для потреб водного транспорту – в копійках за одну тоннаж-добу експлуатації вантажних суден та одне місце-добу експлуатації пасажирських суден.

На спеціальне використання водних ресурсів встановлюються ліміти, які визначаються у дозволах на поставку води.

У межах встановленого ліміту збір за спеціальне використання водних ресурсів відноситься на валові витрати виробництва, а за понадлімітне використання – справляється у п’ятикратному розмірі і відноситься за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні водокористувача.

На користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту ліміти не встановлюються. Збір за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту відноситься на валові витрати виробництва. Обсяг використаної води визначається водо­користувачами самостійно на підставі даних первинного обліку за показниками вимірювальних приладів.

Збір за використання водних ресурсів не справляється:

– за воду, що використовується для задоволення питних і санітарно-гігієнічних потреб населення;

– за воду, що використовується для протипожежних потреб;

– за воду, що використовується для потреб зовнішнього благоустрою територій міст та інших населених пунктів тощо.

Збір за спеціальне використання водних ресурсів загально­державного значення в розмірі 80 % зараховується до Державного бюджету України і 20 % – до бюджетів територіальних громад.

Збір за спеціальне використання водних ресурсів місцевого значення в розмірі 100 % зараховується до бюджетів територіальних громад.

Збір за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту зараховується платниками в розмірі 100 % до Державного бюджету України.

Розрахунок збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики пода­ється до органів Державної податкової служби за місцезнаходженням платника щоквартально наростаючим підсумком з початку року до 15 числа місяця, наступного за звітним кварталом.

Розрахунок збору за користування водами для потреб водного транспорту подається до органів Державної податкової служби за місцезнаходженням платника до 15 числа місяця, наступного за звітним періодом (півріччя, дев’ять місяців та рік).

Збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, справляється з надрокористувачів незалежно від форми власності, які видобувають корисні копалини на раніше розвіданих родовищах, а також на розташованих у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони родовищ з попередньо оціненими запасами, які за згодою зацікавлених надрокористувачів передані їм для промислового освоєння. Збір за виконані геологорозвідувальні роботи в повному обсязі зараховується до Державного бюджету і спрямовується на розвиток мінерально-сировинної бази.

Нормативи збору за виконані геологорозвідувальні роботи встановлюються окремо для кожного виду корисних копалин чи групи близьких за призначенням корисних копалин у гривнях до одиниці видобутку чи погашення у надрах запасів корисних копалин. Норма­тиви збору індексуються з урахуванням офіційно встановленого індексу інфляції.

Обсяг погашених запасів корисних копалин визначається як сума обсягів видобутих корисних копалин та фактичних їх втрат у надрах під час видобування.

Надрокористувачі, які виконували геологорозвідувальні робо­ти частково за рахунок власних коштів, сплачують збір за геолого­розвідувальні роботи, застосовуючи до нього коефіцієнти залежно від обсягу виконаних на відповідних родовищах пошукових робіт.

Якщо надрокористувачі видобувають більше одного виду ко­рисних копалин, що залягають окремо, збір за виконані геолого­розвідувальні роботи обчислюється за кожний їх вид окремо.

Збір за виконані геологорозвідувальні роботи справляється з дати видобутку корисної копалини.

Суми збору за виконані геологорозвідувальні роботи відно­сяться до валових витрат реалізованої продукції (робіт, послуг).

Збір за виконані геологорозвідувальні роботи сплачується до бюджету авансовими платежами щодекадно або щомісячно, в за­лежності від суми збору за минулий місяць. Якщо сума збору за минулий місяць становила більше 10 тис. грн, авансові платежі сплачуються до 13 числа поточного місяця і до 3 числа наступного місяця – виходячи з кількості видобутих корисних копалин за кожну минулу декаду.

При сумі збору менше 10 тис. грн авансові платежі спла­чуються до 15 числа наступного за звітним місяця, виходячи з фак­тичної кількості видобутих корисних копалин за кожний минулий місяць.

Після закінчення кварталу, півріччя, 9 місяців і року користу­вачі надр обчислюють повну суму збору за виконані геологороз­відувальні роботи наростаючим підсумком з початку року, вихо­дячи з фактичної кількості видобутої мінеральної сировини. Перерахунок провадиться в п’ятиденний термін з дати, встановленої для подання бухгалтерських звітів.

Ставки рентної плати за нафту і природний газ, що видо­буваються в Україні, затверджуються Міністерством економіки Укра­їни, Міністерством фінансів України разом з Державним комітетом нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України.

Рентна плата включається до оптової відпускної ціни на нафту і природний газ (без податку на додану вартість) у національній валюті України за офіційним валютним курсом до долара США на дату відпуску продукції нафтогазовидобувними підприємствами.

Датою відпуску продукції є:

– по нафті, що відвантажується залізничним транспортом, – дата виписування залізничної квитанції на маршрут чи групу вагонів;

– по нафті, що відвантажується трубопровідним транспортом, – дата оформлення приймально-передавального акта на пунктах здавання нафти;

– по газу – дата оформлення приймально-передавального акта на пунктах заміру газу (щодекадно).

Рентна плата включається до бази оподаткування при визна­ченні податку на додану вартість.

Платниками рентної плати є нафтогазовидобувні підпри­ємства, які здійснюють видобуток природного газу на території України.

Сума рентної плати за нафту і природний газ визначається нафтогазовидобувними підприємствами, виходячи з фактично оплаче­них споживачами обсягів нафти і газу та ставок рентної плати у національній валюті України за офіційним валютним курсом долара США на дату зарахування коштів на рахунок нафтогазовидобувних підприємств (крім підприємств, що здійснюють видобуток на родо­вищах з важковидобувними та виснаженими запасами).

Рентна плата вноситься до Державного бюджету України щодекадно авансовими платежами, виходячи з фактично оплачених споживачами обсягів нафти і газу за минулу декаду, 15-го і 25-го числа поточного місяця – відповідно за першу і другу декади, 5-го числа наступного місяця – за решту днів звітного місяця.

Платники подають податковим органам за місцезнаходженням розрахунки з рентної плати за нафту і природний газ (окремо) щомісячно, до 20 числа місяця, наступного за звітним. Остаточна сплата до бюджету сум рентної плати, обчислених за розрахунком за звітний місяць (з урахуванням фактично сплачених авансових плате­жів за звітний місяць), проводиться платником до 25-го числа місяця, наступного за звітним.

Відповідно до Закону “Про Державний бюджет України на 1999 рік” була запроваджена сплата до Державного бюджету України відрахувань від плати за транзит нафти, природного газу та аміаку трубопровідним транспортом через територію України. Платниками були визначені суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють транспортування трубопровідним транспортом через територію Укра­їни нафти, природного газу та аміаку. Вони вносять до Державного бюджету України наступні відрахування:

– від прибутку, що залишається у розпорядженні підприємств, які здійснюють транспортування нафти магістральними нафтопрово­дами, в розмірі, еквівалентному 0,059 долара США за 1 тонну нафти, що транспортується, на кожні 100 кілометрів відстані її транспор­тування;

– від плати за транзит природного газу в розмірі, екві­валентному 0,29 долара США за 1000 куб. метрів газу на кожні 100 кілометрів відстані;

– від плати за транзит аміаку в розмірі, еквівалентному 0,23 до­лара США за 1 тонну на кожні 100 кілометрів відстані.

Внесення зазначених платежів здійснюється щодекадно аван­совими платежами 15-го, 25-го числа поточного місяця відповідно за І і ІІ декади, 5-го числа наступного місяця за залишок днів звітного періоду, виходячи з обсягів газу, нафти та аміаку, транспортованого через територію України за минулу декаду, та курсу долара на день, що передує сплаті авансового платежу.

Платники щомісячно до 20 числа наступного за звітним місяця подають до Державної податкової адміністрації за місцем свого знаходження розрахунок відрахувань.

Якщо обчислені у місячному розрахунку суми відрахувань за транзит будуть більшими від сум, сплачених авансовими платежами щодекадно, доплата зазначених відрахувань здійснюється платником до 25-го числа місяця, наступного за звітним.

Платниками платежів за користування надрами для видо­бування корисних копалин є усі суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, які здійснюють видобування корисних копалин, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями.

Плата за користування надрами для видобування корисних копалин справляється за фактично погашені в надрах обсяги балан­сових та позабалансових запасів (обсяги видобутих) корисних копа­лин. Обсяг погашених запасів корисних копалин визначається як сума обсягів видобутих (корисних копалин) та фактичних їх втрат у надрах під час видобування.

Нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин встановлюються для кожного виду корисних копа­лин (групи корисних копалин) як базові з подальшою їх диференці­ацією залежно від геологічних особливостей та умов експлуатації родовищ. Базові нормативи плати за видобування корисних копалин в залежності від виду корисних копалин встановлюються в фіксованому та відсотковому виразах. Фіксований вираз передбачає встановлення нормативів у гривнях за одиницю погашених в надрах запасів або видобутих корисних копалин. Відсотковий вираз передбачає встанов­лення нормативів у відсотках до вартості видобутих (погашених в надрах запасів) корисних копалин. Розрахована за базовими нормати­вами плата за користування надрами для видобування корисних копалин є мінімальною величиною, яку надрокористувачі сплачують незалежно від геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації.

Обсяги погашених балансових та позабалансових запасів, обсяги видобутку корисних копалин визначаються за даними дер­жавної статистичної звітності та геолого-маркшейдерською докумен­тацією.

За обсяги наднормативних втрат корисних копалин у надрах при їх видобуванні, а також за обсяги видобування понад встановлені квоти (ліміти), плата справляється в подвійному розмірі. Нормативи втрат корисних копалин в процесі видобутку встановлюються для кожного родовища.

Плата за користування надрами для видобування корисних копалин обчислюється щоквартально з наростаючим підсумком з початку року, виходячи з фактичного обсягу погашених в надрах запасів, обсягу видобутку або вартості видобутої мінеральної сиро­вини чи продукції її первинної переробки.

Платники щоквартально складають розрахунки за встановле­ними формами та подають їх державним податковим органам за місцезнаходженням родовища корисних копалин не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним кварталом. Річна звітність подається до 15 лютого року, що наступає за звітним.

Сплата платежу за користування надрами для видобування корисних копалин проводиться платниками щоквартально не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним кварталом.

Державне мито – це плата за вчинення юридичних дій та за видачу документів уповноваженими на те органами. Платниками дер­жавного мита виступають юридичні і фізичні особи, які звертаються у відповідні органи. Ставки державного мита визначаються двома методами:

– у відсотках до ціни позову або суми договору;

– у твердих розмірах, обчислених у відповідних частках неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Перелік ставок і пільг щодо сплати державного мита є досить великим.

Державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів готівкою, митними марками або шляхом перерахувань із рахунку платника в кредитній установі.

Державне мито, яке стягується в Україні, крім функції відшко­дування витрат держави на вчинення юридичних дій, виконує й функцію додаткового оподаткування спадщини та дарувань.

З 1 січня 2000 року в Україні введено єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України. Єдиний збір складається із зборів за здійснення митного, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного та екологічного конт­ролю, а також плати за проїзд транспортних засобів та інших само­хідних машин і механізмів автомобільними дорогами України.

Єдиний збір справляється одноразово при транзиті, ввезенні або вивезенні вантажу за єдиним платіжним документом.

Ставки єдиного збору, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України, обчислюються у євро, а стягується в національній валюті України за офіційним (обмінним) курсом Націо­нального банку України на день його сплати.

Збори за здійснення митного, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного та екологічного контролю не можуть перевищувати вартості витрат, пов’язаних із здійсненням такого контролю.

Розміри ставок єдиного збору, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України, встановлюються (неза­лежно від кількості та найменування вантажу) щодо вантажної партії; вантажу в одному дорожньому транспортному засобі (автопотягу); в одному залізничному вагоні та у великовантажному контейнері, якщо він становить одну вантажну партію.

Збори, які справляються у пунктах пропуску через державний кордон України у зв’язку із здійсненням відповідно до законодавства України митного, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіо­логічного та екологічного контролю, перераховуються в повному обсязі до Державного бюджету України, а плата, яка справляється за проїзд транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів автомобільними дорогами України, – до Державного дорожнього фонду України.

Земля є одним з найстаріших в історії об’єктом оподатку­вання. І хоч зараз плата за землю не має суттєвого бюджетного значення, існування цього податку зумовлено цілим рядом чинників. З фіскальної точки зору надходження від плати за землю мають стабільний характер, від цього податку майже неможливо ухилитись, оскільки неможливо сховати земельну ділянку. Крім того, вона як об’єкт оподаткування піддається чіткому обліку. З соціальної точки зору плата за землю виступає досить справедливою формою оподатку­вання, оскільки більше податку сплачує той, хто має більшу кількість землі і кращої якості. З точки зору економічної ефективності вона також має деякіпереваги: з одного боку – стимулює ефективне використання землі, а з другого – при встановленні диференційованих ставок залежно від регіону може сприяти більш рівномірному розміщенню продуктивних сил на території країни.

До недоліків цього податку слід віднести те, що надходження від нього є негнучкими, тобто його сума не залежить від доходів, які отримують платники. Це, в свою чергу, при збільшенні загального обсягу доходів в країні залишає бюджет без додаткових надходжень. В умовах кризового падіння виробництва цей вид податку може спричинити банкрутство платників, які переживають тяжкі часи. Крім того, його стягнення вимагає досить копіткої роботи з оцінки земельних ресурсів країни.

Плату за землю в Україні було введено з метою раціонального використання та охорони земель, вирівнювання соціально-економіч­них умов господарювання на землях різної якості, фінансування витрат на ведення земельного кадастру тощо. Передбачалось, що надход­ження плати за землю будуть використовуватись за цільовим призначенням. Але в умовах фінансової кризи плата за землю використовується лише як одна форма поповнення загального обсягу доходів бюджету.

Об’єктом плати за землю виступає земельна ділянка, яка перебуває у власності, користуванні, в тому числі на умовах оренди. Платниками є власники землі та землекористувачі, в тому числі і орендарі.

Плата за землю стягується в двох формах: земельного податку; орендної плати.

Залежно від призначення землі розрізняють ставки, що вста­новлюються щодо земель сільськогосподарського і несільськогоспо­дарського призначення. В свою чергу, ставки плати за землю несільськогосподарського призначення диференціюються для земель населених пунктів і земель промисловості, транспорту тощо за межами населених пунктів.

Щодо земель сільськогосподарського призначення, ставки встановлюються у відсотках від грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь і диференціюються для ріллі сіножатей та пасовищ і для багаторічних насаджень.

За земельні ділянки в межах населених пунктів ставки податку із земель, грошову оцінку яких визначено, встановлюються у відсотках від грошової оцінки. Якщо грошову оцінку земельних діля­нок не визначено, використовуються середні ставки (в копійках за квадратний метр) для населених пунктів, розміри яких диференціюються залежно від чисельності населення. В свою чергу, середні ставки, встановлені Верховною Радою України, також можуть диференціюватись відповід­ними сільськими, селищними, міськими радами, виходячи з функціо­нального призначення і місцезнаходження земельної ділянки, але не вище ніж у два рази від середніх ставок. У населених пунктах, віднесених до курортних, встановлюються підвищуючі коефіцієнти до середніх ставок. Податок за земельні ділянки, зайняті житловим фондом, автостоянками, гаражами, дачами громадян, а також надані для потреб сільськогосподарського виробництва, водного та лісового господарства тощо справляється в розмірі 3 % суми земельного податку. Податок за земельні ділянки, надані для Збройних Сил України, залізниць, гірничодобувних підприємств, а також за водойми, надані для виробництва рибної продукції, справляється у розмірі 25 % суми земельного податку.

Податок за земельні ділянки на територіях та об’єктах при­родоохоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення, зайняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, що не пов’язані з функціональним призначенням цих об’єктів, справляється у п’ятикратному розмірі відповідного земель­ного податку.

Податок за частину площ земельних ділянок, наданих підпри­ємствам, установам і організаціям (за винятком сільськогосподарських угідь), що перевищують норми відведення, справляється у п’яти­кратному розмірі.

Щодо земель, розташованих поза межами населених пунктів, ставки земельного податку встановлюються:

– для підприємств промисловості, транспорту, зв’язку та іншо­го призначення – з розрахунку 5 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області;

– для залізничного транспорту, Збройних Сил України – у роз­мірі 0,02 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області та ін.

Податок за земельні ділянки, надані в тимчасове користування на землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істо­рико-культурного призначення, справляється у розмірі 50 % в від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Податок за земельні ділянки, що входять до складу земель лісового фонду і зайняті виробничими, культурно-побутовими, жили­ми будинками та господарськими будівлями і спорудами, справляється у розмірі 0,3 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Від земельного податку звільняються:

– заповідники, в тому числі історико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафт­ні парки, ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, пам’ятки природи, заповідні урочища та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва;

– вітчизняні дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та професійно-технічних училищ;

– органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня, органи прокуратури, заклади, установи та організації, які повністю утримуються за рахунок бюджету (за винятком Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодав­ства України), спеціалізовані санаторії України для реабілітації хворих згідно зі списком, затвердженим Міністерством охорони здоров’я України, дитячі санаторно-курортні та оздоровчі заклади України, підприємства, об’єднання та організації товариств сліпих і глухих України, громадські організації інвалідів України та їх об’єднання;

– вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здо­ров’я, соціального забезпечення, фізичної культури та спорту, спор­тивні споруди, що використовуються ними за цільовим призначенням;

– зареєстровані релігійні та благодійні організації, що не займаються підприємницькою діяльністю.

Не справляється плата за сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій і хімічно забруднені сільсько­господарські угіддя, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства; за землі, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння; за землі державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, які викорис­товуються для випробування сортів сільськогосподарських культур; за землі шляхового господарства автомобільних доріг загального корис­тування: за земельні ділянки державних, колективних і фермерських господарств, які зайняті молодими садами, ягідниками та вино­градниками до вступу їх у пору плодоносіння, а також гібридними насадженнями, генофондовими колекціями та розсадниками багато­річних плодових насаджень; за землі кладовищ; за земельні ділянки, в межах граничних норм, встановлених Земельним кодексом України, що належать інвалідам І, II груп, громадянам, які виховують трьох і більше дітей, та громадянам, члени сімей яких проходять строкову військову службу, пенсіонерам, а також іншим особам, які корис­туються пільгами відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, громадянам, яким у встанов­леному порядку видано посвідчення про те, що вони постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, селищні та сільські ради можуть встановлюватипільги щодо плати за землю: часткове звільнення на певний строк, зменшення суми зе­мельного податку лише за рахунок коштів, що зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки відповідних бюджетів.

До бюджету цей податок виробниками сільськогосподарської та рибної продукції, громадянами сплачується до 15 серпня і 15 лис­топада рівними частинами, а всіма іншими платниками – щомісячно, до 15 числа наступного за звітним місяця.

До складу місцевих податків і зборів включаються досить різнопланові надходження, серед яких можна виділити загально­державні податки, які повністю зараховуються до місцевих бюджетів, такі, як податок на промисел або податок з власників транспортних засобів, а також місцеві податки і збори. Як правило, останні не мають суттєвого бюджетного значення і виступають доповненням до за­гальнодержавних податків і зборів. Особливістю цих податків є те, що місцеві органи влади мають більше повноважень щодо їх встановлення і стягнення ніж по інших податках і обов’язкових платежах, хоча перелік цих податків і максимальний розмір ставок регулюються на загальнодержавному рівні. Так, органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють порядок сплати місцевих податків і зборів, мають право вводити пільгові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати окремі категорії платників, надавати відстрочки у сплаті цих платежів. Розглянемо вказані вище місцеві доходи.

Метою введення податку на промисел цього податку в Україні було поповнення доходів місцевих бюджетів за рахунок оподаткування таких доходів фізичних осіб, які, як правило, не оподатковуються іншими видами податків, оскільки податковим адміністраціям важко проконтролювати їх отримання. Платниками податку на промисел є виключно фізичні особи, незалежно від громадянства та постійного місце проживання, які не зареєстровані як суб’єкти підприємництва і здійснюють несистематичний, не більш як 4 рази протягом календарного року, продаж виробленої, переробленої та купленої продукції, речей, товарів.

Об’єктом оподаткування є сумарна вартість товарів, які на­лежать до продажу за ринковими цінами.

Якщо товари підлягають продажу протягом 3 календарних днів, ставка податку становить 10 % їх вартості. При збільшенні терміну продажу до 7 днів ставка податку подвоюється. Сума податку на промисел не може бути меншою за розмір одного неоподатко­вуваного мінімуму доходів громадян.

Податок на промисел сплачується у вигляді придбання одноразового патенту на торгівлю. У випадку, коли продаж товарів здійснюється протягом календарного року більш як 4 рази, ці громадяни повинні зареєструватись як суб’єкти підприємницької діяльності.

Платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є підприємства, установи та організації, які є юридичними особами, іноземні юридичні особи (далі – юридичні особи), а також громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства (далі – фізичні особи), котрі мають зареєстро­вані в Україні згідно з чинним законодавством власні транспортні засоби, які є об’єктами оподаткування.

Об’єктами оподаткування є:

– трактори (колісні); автомобілі, призначені для перевезення не менше 10 осіб, включаючи водія; автомобілі легкові і спеціального призначення, крім тих, що використовуються для перевезення пасажирів і вантажів (крім автомобілів спеціального призначення: швидкої допомоги та пожежних); мотоцикли (включаючи мопеди) та велосипеди з установленим двигуном, крім тих, що мають об’єм циліндра двигуна до 50 см3; яхти та судна парусні з допоміжним двигуном або без нього (крім спортивних); човни моторні і катери, крім човнів з підвісним двигуном (крім спортивних), інші човни (крім спортивних).

Обчислення податку з власників податку з власників тран­спортних засобів та інших самохідних машин і механізмів здійсню­ється виходячи з об’єму циліндра двигуна для наземних видів транспорту та довжини корпусу для водних видів транспорту.

Податок з власників транспортних засобів та інших само­хідних машин і механізмів сплачується перед реєстрацією, перере­єстрацією або технічним оглядом транспортних засобів. Сплата подат­ку здійснюється за період до наступного технічного огляду.

Власники транспортних засобів зобов’язані пред’являти орга­нам Державної автомобільної інспекції або іншим органам, що здій­снюють їх реєстрацію, перереєстрацію або технічний огляд, квитанції, платіжні доручення про сплату податку, а платники, звільнені від сплати цього податку, – відповідну довідку (документ), що дає право на користування цими пільгами.

У випадку відсутності документів про сплату податку реєстра­ція, перереєстрація і технічний огляд транспортних засобів не прово­дяться.

У порядку і строки, визначені податковими органами, юри­дичні особи подають за місцем свого знаходження до Державної податкової інспекції, не пізніше 15 березня року, наступного за звіт­ним, розрахунки суми податку за формою, затвердженою Головною державною податковою адміністрацією України.

Місцеві податки і збори мають право встановлювати місцеві органи влади. Вони мають неоднакове бюджетне значення. Більше 70 % від загальної суми місцевих податків і зборів надходить від сплати комунального податку, приблизно 13 % – від готельного збору, біля 10 % – від збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі, 2 % – від курортного збору. Надходження по інших місцевих податках і зборах не перевищує 3 %. Тому розглянемо порядок стягнення лише найвагоміших для бюджету податків і зборів.

Комунальний податок стягується з юридичних осіб, крім бюджетних і планово-дотаційних установ та організацій, сільсько­господарських підприємств.

Об’єктом оподаткування є фонд заробітної плати. Ставка комунального податку не повинна перевищувати 10 % річного фонду заробітної плати, обчисленого виходячи з неоподатковуваного мініму­му доходів громадян.

Платниками готельного збору є особи, які проживають у готелях. Об’єкт оподаткування – добова вартість найманого житла, а ставка готельного збору не повинна перевищувати 20 % добової вар­тості найманого житла.

Платниками збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі є юридичні особи і громадяни, які реалізують сільськогоспо­дарську, промислову продукцію та інші товари. Ставка цього збору не повинна перевищувати 20 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян для суб’єктів, що постійно здійснюють торгівлю у спеціально відведених для цього місцях, і одного неоподатковуваного мінімуму – за одноразову торгівлю.

Платниками курортного збору є громадяни, які прибувають у курортну місцевість. Ставка цього збору не може перевищувати 10 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Деякі категорії гро­мадян звільняються від сплати курортного збору, серед них: діти віком до 16 років, інваліди, особи, які прибули за путівками.

 

3.6. Неподаткові надходження

 

Неподаткові надходження мають значну питому вагу в доходах бюджету (більше 11 %). Суттєва роль неподаткових надход­жень пояснюється спробою держави вирішити фіскальні проблеми в умовах фінансової кризи не за рахунок збільшення податків, а вве­денням нових неподаткових зборів і платежів. В умовах стабільної економіки неподаткові надходження не мають великого значення і становлять не більше 2 % доходів бюджету.

Склад неподаткових доходів бюджету є досить різноманітним. Умовно неподаткові надходження можна поділити на кілька груп:

– доходи від державної власності (надходження від грошово-речових лотерей, надходження до бюджету сум відсотків банків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами, надход­ження дивідендів від суб’єктів підприємницької діяльності, утворених за участю державних підприємств і організацій, надходження від реалізації державного майна тощо);

– адміністративні збори та платежі (збори, що стягуються Державною автомобільною інспекцією України, інспекціями Держав­ного комітету України з нагляду за охороною праці, плата за про­бірування і клеймування виробів та сплавів із дорогоцінних металів тощо);

– надходження від штрафів та фінансових санкцій (адміністра­тивні штрафи, санкції за порушення правил пожежної безпеки, суми, стягнені з винних осіб за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації);

– інші неподаткові надходження сум кредиторської та дебі­торської заборгованостей підприємств, установ та організацій, щодо яких минув строк позовної давності, надходження коштів від Держав­ного комітету України з матеріальних ресурсів тощо.

З року в рік склад і структура неподаткових доходів значно змінюються. Досить велику питому вагу в деякі роки займали надходження від повернення бюджетних позичок (до 46 %). Надання позичок суб’єктам підприємницької діяльності за рахунок бюджету є свідченням нерозвиненості фінансово-кредитної системи України, ос­кільки надання кредитів не є функцією бюджету.

Досить значними є надходження від Державного комітету України з матеріальних резервів. Ці кошти надходять за матеріальні цінності, які до того були закладені до державного і мобілізаційного резервів України і відпускаються за рішенням уряду для поновлення, запозичення і надання допомоги.

Значні кошти надходять від комерційних банків за користу­вання тимчасово вільними бюджетними коштами та від орендної плати за цілісні майнові комплекси державних підприємств.

 

3.7. Доходи від операцій з капіталом

 

До доходів від операцій з капіталом відносяться:

1. Надходження коштів від реалізації безхозного майна, та майна, що за правом спадкоємства перейшло у власність держави.

2. Надходження коштів до Державного фонду дорогоцінних металів і каміння України.

Державний фонд дорогоцінних металів і каміння України складається з наступних цінностей:

– державного запасу дорогоцінних металів;

– державного запасу дорогоцінного каміння;

– оперативного резерву золота;

– історичного фонду дорогоцінних металів і каміння.

– надходжень від продажу державних запасів, товарів.

 

3.8. Офіційні трансферти

 

Поняття офіційних трансфертів в бюджетну практику було вперше запроваджене в 1996 році із введенням бюджетної класи­фікації. Трансферти – це форма перерозподілу частки коштів, які мобілізовані в доходах бюджетів. Характерною особливістю сучасної вітчизняної практики бюджетних трансфертів є те, що до них відносяться не лише кошти, які одержують бюджети нижчих рівнів від державного бюджету і бюджетів вищих рівнів, а також перерахування коштів, які здійснюються у зворотному напрямку, тобто надлишки доходів від бюджетів нижчих до бюджетів вищих рівнів. Усі бюджетні трансферти в бюджетній класифікації в залежності від цільового спрямування поділяються на поточні та капітальні.

Залежно від джерел одержання офіційні трансферти розподі­ляються на:

1) від органів державного управління;

2) одержані з-за кордону;

3) з недержавних джерел.

Трансферти посідають важливе місце в процесі бюджетного регулювання.

Значні суми коштів суб’єкти господарювання вносять до цільових державних фондів, що призводить до зменшення прибутку, який підлягає оподаткуванню.

Розглянемо основні цільові збори.

Збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, вста­новлений Законом України “Про збір на обов’язкове державне пен­сійне страхування” від 26.06.1997 р. Платниками такого збору є:

– суб’єкти підприємницької діяльності, незалежно від форми власності, їх об’єднання, бюджетні громадські установи й організації, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, що використо­вують працю найманих працівників;

– філії, відділення й інші відособлені підрозділи платників податку, зазначених вище, що не мають статусу юридичної особи та розміщені на території іншої, ніж платник зборів, територіальної громади;

– фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, адвокати, приватні нотаріуси;

– фізичні особи, що працюють за трудовим договором (кон­трактом), виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами.

Є певні особливості визначення об’єкта оподаткування для обчислення суми збору щодо окремих суб’єктів підприємницької діяльності. Суб’єкти підприємницької діяльності, платники збору, зобов’язані зареєструватися в органах Пенсійного фонду України.

Ставки збору диференційовані за категоріями платників. Для суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних і фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, ставка відра­хувань становить 32 % від об’єкта оподаткування.

Для підприємств, де працюють інваліди, ставки збору дифе­ренційовано. На заробітну плату інвалідів збір нараховується у розмірі 4 %.

Суб’єкти підприємницької діяльності – фізичні особи, що не користуються найманою працею, зобов’язані нараховувати 32 % збору від суми оподатковуваного доходу (прибутку).

Із суми сукупного оподатковуваного доходу фізичних осіб, які працюють за трудовими договорами (контрактами), виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, збір на обов’язкове державне пенсійне страхування нараховується у розмірі 1 % при заробітку до 150 грн і 2 % – при перевищенні його. Цей збір утри­мується з нарахованого доходу (заробітної плати). Відповідальними за утримання цього збору (податку) є суб’єкти підприємницької діяль­ності (юридичні і фізичні особи), що використовують працю найманих працівників.

Збір на державне обов’язкове пенсійне страхування сплачу­ється одночасно з отриманням коштів на оплату праці в установах банків.

Порядок відрахувань збору на обов’язкове соціальне страху­вання встановлений Законом України “Про збір на обов’язкове соціальне страхування” від 26.07.1997 р.

Особливість збору полягає в тому, що він включає і збір на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття (або Фонд зайнятості).

Для суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних і фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, ставку збору передбачено в розмірі 4,8 % від об’єкта оподаткування, визначеного Законом. У складі загального нормативу 1,9 % становить збір на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття.

Із суми сукупного оподатковуваного доходу фізичних осіб, які працюють за трудовим договором (контрактом) і виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-трудовими договорами, збір нараховується у розмірі 0,5 % тільки на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття.

Збір на обов’язкове соціальне страхування (у тому числі, на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття) перера­ховується до Державного бюджету платниками збору одночасно з отриманням грошей в банку на оплату праці. Кошти від збору зараховуються на окремі рахунки Державного бюджету і мають ці­льове призначення.

Для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. які не використовують працю найманих працівників, збір визначено у розмірі 0,5 % від об’єкта оподаткування тільки на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття.

Збір від продажу паливно-мастильних матеріалів встанов­лений для підприємств, об’єднань, організацій, а також підприємств незалежно від форми власності, що реалізують споживачам і насе­ленню бензин, дизельне пальне, автомобільне дизельне мастило, зріджений і стиснений газ для заправки транспортних засобів. 3бір становить 7 % від вартості реалізованих матеріалів без податку на додану вартість. Отже, реалізація названих матеріалів здійснюється за цінами, збільшеними на суму збору.

Продаж дизельного пального і мастил сільськогосподарським підприємствам (для яких виробництво сільськогосподарської продук­ції є основною діяльністю), а також сільським (фермерським) госпо­дарствам не обкладається збором.

Відрахування доходів від експлуатації автомобільного транспорту здійснюють автотранспортні підприємства та організації незалежно від форми власності, які перебувають на самостійному балансі та при наданні послуг за вільними, державними регульованими і фіксованими цінами. Такі самі відрахування встановлені для під­приємств, організацій (крім колективних сільськогосподарських під­приємств), що мають автомобільні господарства, які хоча й не перебувають на самостійному балансі, але здійснюють перевезення за тарифними цінами.

Вказані відрахування проводяться на спеціально відкриті субрахунки дорожніх організацій до 15 числа кожного місяця.

Норматив відрахувань – 2 % від суми доходів від експлуатації автомобільного транспорту за попередній місяць.

Для підприємств та організацій, що мають автомобільні гос­подарства, які не перебувають на самостійному балансі і не ведуть окремого обліку прибутків від експлуатації автомобільного тран­спорту, встановлено розмір відрахувань 2 % від собівартості авто­мобільних перевезень.